Колись Фройд писав про віддалене у часі задоволення. Дитина ще не вміє на нього чекати, тому вимагає «все і зараз». Доросла, зріла людина розуміє, що життя влаштоване за Карцевим: або маленьке, але сьогодні, або велике, але завтра.
Кайф – багаторівнева структура. Наприклад, його харчовий різновид можна отримувати і від смаженої картоплі, і від витончених делікатесів. Можна втикати від попси, а можна витирати сльози від Шнітке. Коли людина переходить на новий рівень кайфу, вона зазвичай забуває про попередні. Продегустувавши Шато Піньон врожаю 1913 року, нормальна людина навряд-чи піде у підворіття поліруватися 777-м портвейном. Конкурують і різновиди кайфу. Наркоман на певних стадіях хвороби втрачає здатність реагувати на будь-що, окрім милої серцю отрути.
Справжнім гурманом людина стає завдяки вихованню. Процес цей тривалий і ґрунтується на наслідуванні – батьків, друзів та інших. Отже, головною передумовою успішності виховання є мікросередовище. У СРСР та за царату мікросередовище людей, зосереджених на споживанні і продукуванні культурних цінностей, називалося інтелігенцією. Нині ця тусовка практично мертва.
Однак повернемося до кайфу. Деякі його різновиди універсальні, як колінний рефлекс. Нога смикається однаково у синього дяді Пєті та у Достоєвського. І це активно використовують сучасні митці. Тиждень тому вперше відвідав виставу Віктюка. Це були «Служниці». На мою думку, театр Віктюка – це спосіб купити розумників задешево. З одного боку – банкет для очей і вух. А з іншого – де етичний меседж? Де катарсис? Інакше кажучи, де театр? У моральному відношенні людина виходить після вистави такою, як прийшла. І горе саме тому, що така людина, а найчастіше – це офісний пролетар, помічає у своєму віртуальному записничку: «Культурна подія на цьому тижні – 1 штука». І зі спокійною душею засинає, вкотре не розгорнувши томик Фолкнера, що припадає пилом на тумбі біля ліжка. Час на культурний розвиток у сучасного клерка надто дозований.
Зауважу: Віктюк не поодинокий. Принцип колінного рефлексу використовують і модні зараз представники західної культури, зокрема й мої улюблені Тарантіно та Лінч. Останній особливо. Після перегляду його шедеврів людина певний час почувається, як риба, викинута на сірий берег з кольорового океану. Катарсису, однак, знову нема.
Нещодавно я проекспериментував. Показав з десяток фотографій, навмання обраних з першого-ліпшого журналу, здається, медичного спрямування, кільком своїм друзям і запропонував визначити, якими їм видаються люди на фотографіях (добрими-злими, щедрими-жадібними). Характеристики 100-відсотково збігалися. А от коли я розкрив гламурний журнал із модельками, мої друзі, як не намагалися, не змогли сказати про жодну з них НІЧОГО. Таке відчуття було у мене, коли я вперше побачив картини Далі: вони видалися мені довершеними, але холодними, як лід.
Воістину: краса – страшна сила. За нею можна приховати будь-що, навіть порожнечу. Але обиватель виймає гаманець. Рефлекторно. Відтоді, як за культуру стали пристойно платити, – десь у середині минулого сторіччя – вона стала належати масам і виконувати переважно декоративну функцію. Такі собі духовні шпалери. Якщо раніше творча особистість худо-бідно підтягувала оточення до свого рівня світосприйняття, то ролі змінилися: широкі народні маси за допомогою колективного гаманця притягують митців. А ті й не пручаються – і заточують нюх на електоральні культурні настрої. Новий звір у наших хащах – гібрид митця з політиком на зразок Пояркова. Як там кажуть російською: «Наша рєклама в товарах не нуждаєтся»? Активна життєва позиція дає змогу продати хоч чорта лисого, і за непогані гроші. Конкурують не таланти, а репутації. Погані насамперед. А щоб не виглядати жлобами у власних очах, роблять свою юшку хоча й не дуже поживною, але принаймні «зі смаком».
Проте, є підстави закінчити цей опус на мажорній ноті. Життя накочується, як хвилі, – те, що набридло ще вчора, стає нашим кредо завтра. Є добрі новини: в Україні з’явилася література. Покоління 30-річних – Жадан, Карпа та інші – митці європейського рівня. Далі – більше. Знавці несуть благу вість: гряде українське кіно. Тому, друзі-інтелігенти, може, це не агонія, а хворобливе зростання?