Ностальгія – це туга за тими краями, де ти колись жив і які покинув. Це не обов’язково Батьківщина як країна – це може бути село або місто, в якому народився і яке пам’ятаєш. І не обов’язково місце народження. Ностальгувати можна й за кількома місцями.
Тремтливе відчуття, назване ностальгією, у мене, наприклад, виникає, коли згадую найзатишніший куточок Казахстану, де народився і прожив перші 8 років та коли уявляю м’яку і добру Киргизію, у якій промайнуло хлоп’яцтво, і Грозний, де пройшла юність, і Москву кінця 1970-х – початку 1980-х, яка зараз зовсім інша. Загалом, ностальгія – це смуток за минулим. Здається, що і люди, які оточували нас у минулому, були добрішими, і місця – красивішими. І хочеться відвідати ці місця і побачити цих людей. Навіть Париж. Хоча я жодного разу не був там більше двох тижнів.
Найчастіше еміграція – це вимушена зміна місць. Для людей, яких обставини примушують шукати кращої долі на чужині, це приниження, а інколи навіть трагедія. Але ще і лихо для країни, з якої виїжджають працездатні громадяни. Візьміть для прикладу Молдову. З 4 млн населення 1,5 млн працюють за кордоном – створюють «додатковий продукт» для чужих країн. Але ж, якби у своїй країні вони могли жити хоча б стерпно, абсолютна більшість емігрантів залишилися б, межи рідних і близьких. І заробляли б пенсії для своїх співгромадян, а не чужих. І утримували б вітчизняних очільників. А у красиві закордонні країни їздили б за враженнями. Адже ці країни, дуже швидко, всього за кілька тижнів, надокучають. Навіть Париж.
Відчуття ностальгії переживає майже кожен, хто живе на чужині. Навіть якщо вона стала ріднішою за полишені колись місця. Це відчуття часто об’єднує наших співвітчизників за кордоном, збирає їх у зграйки за етнічною ознакою. У будь-якій європейській столиці ви, за бажання, знайдете ресторанчик, у якому вони збираються, і дізнаєтеся, як живе діаспора.
Якщо емігранти повертаються на Батьківщину, це великий успіх для будь-якої країни. Реемігранти зазвичай культурніші, ніж були до від’їзду, і навіть порівняно з тими, хто залишався вдома. Це помітно у всьому – у відносинах із іншими людьми, в роботі, навіть в побуті. Вони, як правило, активніші та заповзятіші. У Росії, наприклад, помітили такий феномен: «возвращенци» із країн колишнього СРСР або вимушені переселенці з «гарячих» точок дуже швидко налагоджують життя. Відроджують господарства, будують домівки, і незабаром живуть краще за аборигенів, хоча починали з нуля. Часто це є причиною конфліктів: місцевий люд всіляко намагається їм перешкоджати, аж до підпалів.
Порівняно із громадянами, котрі не залишали країни, реемігранти більше переймаються успіхам і невдачам своєї Батьківщини, бережливіше ставляться до мови і традицій. Цим, здається, українці Канади і Америки не відрізняються від чеченців Йорданії та Сирії. У мене є друг, який народився і все життя прожив в Парижі. Його батько був вихідцем з Воскресенська Миколаївської області. Не зважаючи на те, що він ніколи тут не жив, він знає своє коріння краще за багатьох місцевих. Він приїжджав, вивчав у архівах долю своїх родичів, написав книгу про своїх батьків. Він завжди в курсі подій, що відбуваються в Україні і Росії.
У ностальгії є одна чудова властивість: людина, котра живе далеко від Батьківщини, завжди ставиться до неї краще. Підтвердження цьому я зустрічав багато раз. На трасі між Харковом і Луганськом я зупинився на придорожній стоянці. І сама стоянка, і ділянка лісу довкола неї, були буквально усіяні сміттям – пластиковими пляшками, використаним одноразовим посудом, целофановими пакетами. Саме серед цього пейзажу перекушувала група автомандрівників. Вони додали свого сміття, я цілком доброзичливо зазначив їм, що невже вони не бачать, як тут незатишно від бруду. Подивившись на російські номери на моїй машині, один із них відповів: «Це – наша земля». І я подумав: проїдь вони хоч кілька разів дорогами Франції або Німеччини, вони б такого не говорили, а головне – так би не чинили.