Не горюй

відобразити їх на папері, пам’ятаючи при цьому, що музиці вдається це краще, ніж словам. Найпронизливіша емоція, яку викликало в мене мистецтво, — пісня «Чан-Чан» ветеранів кубинської естради із клубу «Буена Віста». Слова у ній такі:

 

Інше пішло в резонанс, що піднімає у занімілій душі бурю щастя.

 

З горем те саме, але інакше. Стоячи поряд зі щастям, як в прислів’ї, вони здаються симетричними. Насправді, це — уявні антитези, тому що їхню природу відрізняє час. Про щастя ми зазвичай дізнаємося лише тоді, коли його втрачаємо. Але горе не можна не помітити — воно упирається в серце, б’ється в животі і відбирає мову. Сама фізіологія страждання визначає його скінченність. «Будь-яке випробування, — казали греки, — або можна витримати, або воно швидко закінчиться». Як третій варіант вони визнавали самогубство, але лише тоді, коли з життя вже не можна було вичавити жодної радості.

 

Безнадійною ситуація стає тому, що ми звикаємо до горя, вважаючи його долею людини, громадянським обов’язком і національною ідеєю.

 

— Катаєшся? — запитав я у свого московського приятеля, узрівши лижі в коридорі.

 

— Яке там! — закричав він на мене. — Хіба ти не знаєш, що у нас твориться, починаючи з перебудови.

 

Я знаю. Більше того, я не вірю, що «людина створена для щастя, як птах для польоту» (скажіть це пінгвінові). Я навіть не впевнений у тому, що людина взагалі була створена. Але я уперто вважаю навколишній світ прекрасним — практично увесь і майже скрізь. Принципово не відрізняючи ліс від саду, пейзаж від картини і гору від храму, я схильний довіряти будь-якому бездушному середовищу. Огидне в ньому зустрічається дуже рідко і виправляється власною думкою про це. Удосвіта полонити можуть і Чєрьомушки.

 

Гадаю, справа в тому, що горе ховається всередині, а радість скупчується зовні. Горе робить життя нестерпним, опускаючи залізну завісу, що заважає радощам потрапити всередину і відволікти. Не здатна позбавити від страждання, вона розташовується поряд із ним, як хороша доглядальниця з відчуттямгумору. Приблизно так я собі уявляю янгола.

 

Як всі теологічні міркування, гіпотеза про те, як виглядає янгол, безглузда, якщо від неї немає практичної користі.

 

Це мистецтво існує задля мистецтва, а метафізика має працювати, до того ж — на мене. Тому, дочекавшись сильнішого удару, я перевірив теорію практикою. У дитинстві у цьому випадку вистачало мами, у школі — друзів, потім — горілки.

 

Але тепер довелося мобілізувати всі ресурси.

 

Щоб знайти просвіт у непроглядному, потрібно витягнути із чорного полотна хоч одну кольорову нитку. Вона завжди є, слід лише нахилитися. Як будь-який тоталітарний режим, горе видає себе за єдиного господаря життя. Але ми з вами знаємо, що будь-яка влада лише сама собі здається абсолютною. Вихід — у сторонньому, байдужому, відстороненому.

Говорять, у 37-му, щоб вижити, грали у шахи.

 

Спробувавши все, що можна, я зупинився на всьому, що буває. Адже горе одне, а радощі хоч і маленькі, та незліченні. По суті, задоволення можна отримати і від скабки — коли її витягнеш. Але частіше я обходився банальними, як лазня, засобами: улюбленою сторінкою, старим фільмом, сімейним борщем. Вночі допомагав місяць, вдень — хмари, навесні — вітер. Знаючи з досвіду, що горе не ділиться, я намагався його ізолювати, оточивши дрібними радощами, як короля — пішаками. Щоб точно знати свій арсенал, я вирішив щодня записувати в настільний календар радість, яка

вразила.

 

На третій день помер батько, від якого цього зовсім не чекали, і я не знав, що написати в календарі, доки не пригадав китайського мудреця, якого князь попрохав прикрасити сентенцією новий палац.

 

«Дід помер, батько помер, син помер», — майстерно вивів пензлем вчений.

 

— Що у цьому хорошого? — закричав ван, дивлячись на зіпсовану стіну.

 

— Порядок, — спокійно відповів мудрий чоловік, — погодься, князю, що навпаки було б гірше.

 

Батько, до речі, помер у власному ліжку, радіючи життю. Я це точно знаю, тому що коли тіло винесли, під подушкою знайшли том Ільфа і Петрова.