На початку серпня 1991-го ми з сином Богданом, випускником четвертого класу, приїхали до Москви, а чоловік залишився в Києві. Його зарплати висококласного архітектора на чорний ринок уже не вистачало, а мені не заплатили за головну роль у якомусь (назви не пам’ятаю) кооперативному фільмі. Тож я підрядилася писати на замовлення автобіографії нуворишів. Дві такі книжки на слайдах ми й везли до столиці.
Час був химерний: страшенні черги, порожні полиці гастрономів… Важко було купити туалетне мило, постільну білизну, посуд (про шампуні забули, а про існування гелів, пінок тощо й не здогадувалися). Зрання народ, здебільшого чоловіки, бився за горілку – одна пляшка в одні руки.
До Москви прилетів Алекс Москович (дивись Тиждень №30, 2008 року). Богдан тоді вперше його побачив і з притаманним дітям здоровим цинізмом виніс свій вердикт «Я думав, що він – міфи Давньої Греції». Щодня ми ходили на найкращі вистави московських театрів – квитки Алекс замовляв через привілейоване Управління з обслуговування дипломатичного корпусу, в касах їх не було.
17 серпня раптом вигулькнули кооперативні кіношники й запропонували мені в рахунок гонорару замість грошей хутро. В якомусь темному ангарі я вибрала чудову шубку з чорнобурки. За рік потому довідалася, що продюсера фільму й власника партії хутра вбили.
А 19 серпня вранці зателефонував Алекс Москович: «Увімкніть телевізор і, будь ласка, нехай ваш син не тиняється вулицями». Йшло «Лебедине озеро». З балкона ми побачили танки й бронетранспортери, що повільно рухалися Садовим кільцем.
Ми вийшли на вулицю. Народ на військову техніку не звертав жодної уваги й далі бився за горілку: в нашому домі був гастроном. Зненацька один танк зупинився, з нього вистрибнув хлопець і підбіг до нас: «Скажіть, де тут туалет?» Повели його й ще двох із цього ж танка до себе додому.
Танкісти поскаржилися, що з учорашнього ранку нічого не їли. Ми зробили бутерброди і каву. Це були росіянин із Актюбінська, українець із Донбасу й Сван із Грузії. Всі в Москві вперше. Питали: до котрої години відкрита Третьяковська галерея? Чи велика черга в Мавзолей? Чи можна буде ще прийти до нас у туалет?
19 серпня син разом із молоком приніс листівки й укази Єльцина і вражаючу новину: російський і український прапори підняли над Білим домом! Так із балкона московського будинку я вперше в житті побачила в небі український синьо-жовтий стяг. Увечері з Алексом поїхали провідати письменника Юліана Семенова (автора сценарію фільму про Штірліца – Ред.) на його підмосковну дачу. Разів вісім у нас перевіряли документи – військові, міліція і ще якісь цивільні.
20-го ввечері Садове кільце наїжачилося барикадами; намети, гітари, БТРи, страшна злива, натовпи беззбройних москвичів під парасолями… Те, що відбувалося, здалося сном, і лише пам’ять про кров, яка нещодавно заливала вулиці Тбілісі, Сумгаїта, Алма-Ати, Звартноца, Баку, Вільнюса, Риги, давала зрозуміти: це – реальність.
21-го серпня син зателефонував із автомата біля Єлісєєвского гастроному, де стояв у черзі по масло, й радісно сповістив, що до магазину ввірвався якийсь чолов’яга, вигукуючи: «Громадяни! Комуністична хунта втекла з Кремля!».