У серпні 1991 року мене хвилювали зовсім інші теми, ніж політика. За тиждень до того у Львові на весіллі родичів я вперше поцілувався взасос із красунею з сьомого класу (я вчився в Чернігові у восьмому) та зазнав інших радощів підліткового петингу.
Ми тоді були в бабусі в Берестечку, і мама приїхала нас забирати до Чернігова, додому. Виїзд запланували на ранок 20 серпня. День 19 серпня я провів за складанням листа згаданій вище красуні (мовляв, їду далеко, пам’ятаю, люблю), а ввечері планував дивитися тєлік.
Але замість дитячого блокбастеру «Восьминіжки з третього поверху»кілька годин підряд ішов балет. Я так роздратувався, що навіть не дописав листа, заховав його під скатертиною й пішов на Стир купатися з Васею Спічкою і Вітькою Будником.
«Не до церкви треба йти, а на майдан». Я цього жарту не зрозумів. Так пошуткувала моя мама, коли зателефонувала бабусина подруга, щоб запитати, коли йти до церкви.
У Львові нас зустрів дядя Вітя. Він був невиспаний і азартний, з жовто-блакитним прапорцем на футболці. Ми їхали на дядьковому «Запорожці» крізь суцільний киплячий мітинг. Тоді я вже зрозумів суть події.
«Павлик очень способный мальчик, но увлекается западноукраинской и прибалтийской прессой». Так класний керівник Чернігівської школи №19 написала в моїй характеристиці, яка була ще одним приводом для переживань мами.
Хоча насправді було от як: за рік до того в Берестечку був мітинг, присвячений річниці програної Хмельницьким битви. Звичайно ж, я вліз у голову колони, що йшла полями до Козацьких могил, і якийсь ветеран битв із ОМОНом віддав мені, пацанові, жовто-блакитний прапор, напевно, щоб фотохроніка чергового побиття була яскравішою.
Потім моє фото з прапором з’явилося в одному з перших чисел газети «За вільну Україну». Батько взяв її в Бахмач, коли ми їздили до другої бабусі садити картоплю, щоб показати дяді Юрі. Під час пересадки з дизеля на електричку батько пішов покурити, а я дістав газету з тризубом на лого і широко розгорнув – щоб усі бачили, який я патріот. Це було в 1990 році, в Ніжині, на вокзалі, напроти міліцейського відділку. Батько зорієнтувався швидко і так само швидко навчив конспірації – згорнув газету, зібрав речі, вивів мене на набитий людьми перон, вилаяв і трохи дав по шиї. Так закінчилося моє захоплення «західноукраїнською пресою».
У «запорожці» дяді Віті не було правого переднього сидіння – щоб можна було мішок картоплі покласти. В ті часи картопля була одним з основних продуктів – її садили десятками соток. «Що на вечерю – смажену, варену чи печену?», – любила пожартувати мама.
Ще один артефакт тих часів – талони на купівлю СМС, тобто «сінтетічєскіх моющіх срєдств», горілки, цигарок і мила. СМС і мило продавалися по одній штуці в місяць, а талони на право їх купити евфемічно іменувалися «запрошеннями».
За що краще загинути – за Україну чи за красуню-семикласницю? Так я думав, лежачи на полиці із заплющеними очима. Зі Львова до Києва їхали плацкартом. У декого з пасажирів були короткохвильові приймачі, й вони там ловили чи то якесь опозиційне радіо, чи то ворожі голоси. Біля них кучкувалися всі інші.
До Києва ми приїхали 20 числа – в місті було порожньо. В Чернігові мама й тато два дні підряд дивилися телевізор. Мама плакала. 19 серпня ввечері батьків брат, мій дядько Юрко – на той час керівник НКВД («Нєжинского кожно-вєнєрічєского діспансера») – здав партквиток. А потім сім’я поїхала в Бахмач. Путч путчем, а картоплю копати хтось мусить.
24 серпня батько взяв на картоплю радіоприймач, у якому погрозливо гудів зал засідань Верховної Ради. Викопавши третину, ми пішли на веранду – попити холодного березового квасу. В радіоприймачі лунали епічні оплески.
«Прийняли, – урочисто сказав батько. – Я вас вітаю!». Я сидів замріяний – відкривався новий і незнаний світ. «От і все, – вирвав мене з задуми дядя Юра. – Пішли на город». І ми пішли копати картоплю далі.
Ага, через всі ці пригоди лист до красуні-семикласниці так і залишився в Берестечку під скатертиною. А то, може, життя пішло б зовсім інакше.