Овочева столиця України

Перше, що впадає в око на базарі у Великих Копанях – пил. Він щільно обліплює спітнілі тіла нервових торговців і покупців. «Коли тут дощ, стає краще: скрізь – не пил, а бруд», – говорить охоронець цього, як кажуть знавці, найбільшого в Україні гуртового плодоовочевого ринку.

 

Проте літній дощ на Херсонщині – рідкість, зазвичай тут стоїть спека вище тридцяти за Цельсієм, і Африка починається з самого ранку, щойно на ринку закипає ділова активність. Щоб купити–продати дари ланів чи баштанів, люди поспішають сюди чи не з усієї України.

 

Великі Копані розташовані за тридцять з гаком кілометрів від Херсона, в Цюрупинському районі. Ще років тринадцять тому тут взагалі зяяла пустка. Точніше, блищав на сонці звичайнісінький ставок, в якому рятувалися від спеки селяни.

 

«Тут буде ринок!», – сказали заповзятливі херсонці й осушили водоймище.

 

Спочатку плодоовочева гуртівня зайняла площу в чотири з половиною гектара, потім почала розповзатися й сьогодні вже сягає восьми га. Схоже, це не межа: Херсонщина – один з найродючіших регіонів України, і все, що тут виростає, волає про потребу активного збуту.

 

 

«Сезон продажу в мене починається з травня, коли достигає полуниця й плівкова капуста, а закінчується в листопаді, – ділиться інформацією наш співрозмовник Андрій. Він, як і переважна більшість місцевих продавців, відмовляється називати себе фермером. «Я живу в селі Тарасівка Херсонської області. Як розпаювали землю, мені дісталося сорок соток, на них і працюю. Іноді доводиться наймати помічників», – каже він. Андрій спогорда показує товар: перець червоний по 5 грн і зелений по 2,7 грн за кіло. Улюблений овоч усіх мачо продається тільки сітками, кожна з яких тягне кілограмів на двадцять, причому купівлю двох–трьох сіток вважають роздрібом.

 

Ціна на перці, як і на будь-який товар, може змінюватися кілька разів на день. Невисокі продавці вивантажують із автопричепа соковиті жовті дині, кидають їх щойно прибулому покупцеві у фургон. «Купив півтори тонни по 1,8 грн за кілограм», – радіє той.

 

Розпитую, і виявляється, що продавці приїхали сюди аж із кримського містечка Армянськ. Проте ні на кримчан, ні на вірмен вони щось не схожі. Це корейці, відомі своєю працьовитістю на ґрунті. «Ми все вирощуємо: баклажани, кавуни, дині», – каже один із них. «А чи правда, що в корейців – найсмачніші овочі?», – підкидаємо провокаційний тест. «Навіщо ж ви таке питаєте… у нас, корейців?»

 

Ринок пістрявить усіма барвами веселки: помідори, баклажани, морква, яблука, виноград (чорний та зелений) – від яскравості починає рябіти в очах. «Кабачки, кабачки! Справжні самці!» – кричить якийсь торговець. Кабачки виявляються справді могутніми, Фройд би зашарівся, а морква, яку продають поруч, – зав більшки з вогнегасник.

 

 

 

Саша Зіпко, житель херсонського села Птахівка, розказує, що продає свої кавуни по 80 копійок за кілограм. Однак менше тонни не відпускає. Морква розходиться у нього по гривні – гривні тридцять за кіло, її розфасовано в сітки по 18 кг. Буряк іде по 50 копійок, картопля – по 80 коп. за кілограм.

 

У Валери, що приїхав торгувати за 130 кілометрів із Новотроїцького району Херсонської області, проблеми. «Буряк у мене наче й недорогий – 50 копійок за кіло, але його ніхто не питає. – скаржиться продавець. – Схоже, назад додому повезу… Коли я вибираюся у Великі Копані, то зазвичай базарюю тут два–три дні поспіль. Адже якщо щодня їздити додому, то можна прогоріти тільки на солярці. Та ще доводиться платити по п’ятдесят гривень на добу за автостоянку, і сімдесят–вісімдесят гривень на день – моїм людям за роботу». Питаю, скільки на нього працює чоловік. «Ну, сім–вісім». «То виходить, ви – фермер?» «Фермер – це той, у кого багато землі, я маю усього 60–70 соток», – відкараскується Валера від почесного звання. Іван Ярошевич, мешканець Великих Копанів, виділяється на загальному тлі своїм колоритом. Він привіз товар за допомогою гужового транспорту – кобили Зорьки. Баклажани – 2,50 грн за кілограм, кабачки – 2 грн, помідори «ведмежа лапа» – 4 грн. Іван Кирилович працював колись теслею на фермі, тепер підробляє продажем овочів. «Збуваю не лише свій товар, а й той, що дають сусіди. Якщо погано йде, то поступаюся в ціні – купують». У візок продавця входить більше тонни овочів, але є у нього ще одна фура – на дві тонни.

 

 

Землячка Івана Кириловича Тетяна Михайлівна привезла велосипедом на ринок чотири сітки капусти – усього дев’яносто вісім кілограмів, які хоче продати по сорок копійок кіло. Все – з власного городу. Розкуповують у неї білокачанну охоче. «Вчора продала чотири сіточки, позавчора теж чотири. Сьогодні виїхала утретє в житті, сподіваюся знов усе продати», – хвалиться жінка. Більша частина продавців у Великих Копанях реалізує продукцію власного виробництва, тому трохи недолюблює перекупників. Проте й вони тут теж є, куди ж без цієї складової інфраструктури ринку?.. Антоніна й Дмитро привезли з Вінницької області фургон з яблуками по 3,50 грн за кілограм. «То виходить, ви перекупники?», – питаємося. «Перекупники, ну то й що? Нам анітрохи не краще ведеться, ніж решті торговців. Ми з цими яблуками тут уже третій день стовбичимо. Не беруть!».

 

Антоніна й Дмитро нетерпляче чекають вересня: тоді, за їх спостереженнями, люди повертаються з відпусток і звертають, нарешті, увагу на яблука.

 

Помічаємо в одного продавця часник в сітках: коштує 6,50 за кілограм. Овоч величезний, одна біла голівка до іншої. «Який сорт, невже «москаль»? – питаємо. – Не знаю, але я його називаю «білосніжний китаєць», – сміється продавець. Виявляється, цей часник вирощують таки справді в Китаї, а потім везуть автокараванами через Монголію й Росію.

 

Ого, великокопанський бізнес набуває міжнародного значення! До речі, окрім часнику, з немісцевих продуктів у Великих Копанях надибуємо помаранчі по 4 грн за кілограм і навіть банани – 80 грн стандартний ящик на 18 кг. Вова Піхичук із села Совєтське не схвалює присутність китайських «інтервентів» на українському ринку. Він підозрює, що цей часник ввозять до України контрабандно. Сам він володіє приватним фермерським господарством, хазяйнує на 10 гектарах, наймаючи по двадцять–тридцять працівників у пік сезону. Свій часник продає по 5–7 гривень за кілограм. Ще Вова збуває картоплю й зерно, але інакше – безпосередньо з поля перекупникам.

 

 

 

Трудовий день добігає кінця. Ринок покидають покупці й дехто з продавців. Проте левова частка трударів прилавку залишається на завтра, а то й на післязавтра – це ті, у кого не розійшовся товар. Спека спала, люди поспішають у душ: задоволення помитися тут коштує вісім гривень. Це може собі дозволити тільки дуже негидлива людина, – такий уже тут польовий сервіс. Продавці розходяться по місцевих кафе й ганделиках – змивати денну втому чаєм і горілкою, чекати наступного робочого дня, який почнеться зі сходом сонця.

 

«Існування ринку в нашому селі допомогло провести поточні капітальні ремонти в дитячих садках і лікарнях, – розповідає Олена Кіндра, секретар Великокопанської сільради. – Завдяки коштам, які надходять у наш бюджет від ринку, а це мільйон гривень на рік, ми змогли купити устаткування для лікарні. Це спеціальні ліжка, обладнання для розвитку опорно-рухового апарату, необхідні апарати в зубопротезний кабінет. Також ми змогли відремонтувати пам’ятник загиблим воїнам… У цілому ж існування ринку – чинник для нас позитивний. Але є тут великий мінус – це сміття».

 

Мільйон гривень до бюджету щорічно – величезна сума для населеного пункту з шістьма тисячами мешканців, при такій же чисельності населення пересічне українське село дає в середньому суму вп’ятеро меншу.

 

 

У Великих Копанях немає ані алмазів, ані нафти, все, що тут продається, – дари Херсонської землі й рук тамтешніх мешканців.

 

У зв’язку з цим хочеться пригадати, що багато столиць світу виникали на місцях перетину торговельних шляхів. Між іншим, через це невеличке селище проходить і автомобільний шлях, і залізничний. То, може, й Великі Копані мають шанс стати новою столицею України?