Пригоди та книжки Всеволода Нестайка

Дружина письменника Світлана допомагає спілкуванню: знаходить і підказує якісь цифри чи прізвища. 

 

 

Звання «культового» чи просто найпопулярнішого вітчизняного автора для школярів зароблене не лише талантом, а й відчуттям сучасності й рідкісною працездатністю Нестайка. Загальні наклади його книжок – понад 2 млн примірників, вони перекладені двадцятьма іноземними мовами, серед яких такі як арабська та бенгалі.

 

Нещодавно видали дві аудіокнижки письменника «В країні сонячних зайчиків» і «Чудеса в Гарбузянах». Їх можна слухати за кермом авта (якщо дорослий), або тихцем на уроці – через навушники, поклавши плеєр під парту. «На компакт-дисках багато класики видають, потрапив туди й Нестайко, – каже письменник. – А «Тореадори» увійшли в інший звуковий збірник – «Золота скарбниця України. Бібліотека української літератури для школярів».

 

Всеволод Нестайко знову опинився серед лідерів і «піонерів» формату, як колись стояв біля витоків українських ігрових дитячих телефільмів. За його оповіданнями «Пригоди в кукурудзі» й «Тореадори з Васюківки» у 1960-х роках було знято стрічку в трьох частинах, яка одержала Гран-прі в Мюнхені, першу премію в Австралії, її замовили загалом 72 країни світу.

 

На жаль, в Україні на телеекранах фільм не з’явився. Чиновники від культури знайшли в ньому наклеп на радянську дійсність, а героїв визнали «нетиповими піонерами».

 

Бесіда переходить на нинішні серіали-довгограї, ігрові й мальовані: імпортні «Сімпсони», «Скубі Ду», «Єралаш» тощо. «Це добре, що дітям подобається – я не проти серіалів. Але біда, що вони переключилися з книжок на телебачення, мультики й комп’ютери. Річ у тім, що, не читаючи, дитина втрачає уяву. Коли за неї все вже уявив режисер, це не правильно для розвитку. От аудіокнижки – це я вітаю! Але все-таки треба більше читати очима», – переконаний письменник.

Тиждень цікавиться, чому ж зараз немає українських серіалів для малечі й середнього шкільного віку? «Голубе, я не знаю», – скрушно розводить руками Всеволод Нестайко.

 

 

Схильність до літератури, вважає Нестайко, в нього від мами – Марії Іванівни Довганюк. «Вона була вчителькою російської словесності, почала викладати ще до революції – у 1913 році; українських шкіл тоді не було. Потім під час Першої світової пішла в сестри милосердя й опинилася по один бік фронту, а мій батько – по інший, бо він був січовим стрільцем».

 

Нестайко переповідає сімейну легенду: мати-філолог народила його в перерві між читанням Ремарка. «Акушер, старий єврей, каже: «Мадам! У вас, здається, з’явився письменник!» І з пологового будинку мене перевезли на вулицю Пушкіна».

 

Знайшовся Нестайко в містечку Бердичеві, під яким, мабуть, розташована якась аномалія, що притягує письменників. Багато вже класиків там жили в різні часи: Бальзак, Конрад, Шолом-Алейхем, Рильський тощо. Однак «із сумом я згадую той Бердичів, – хитає головою Нестайко. – Тата заарештували, мама не працювала, йшов 1933 рік – і ми голодували по-справжньому. Хотів їсти, мама казала: «Нема чого». – «Ну, то дай хоч води», – просив я. На щастя, з’явилася можливість переїхати в ситніший Київ. «Нас погодилася прийняти мамина рідна сестра».

 

Всеволод Нестайко не може забути ту першу дорогу до Києва з Бердичева… «Ми їхали поїздом, а в ньому жебракували діти – трохи старші від мене. Вони співали пісню, яку я, тоді трирічний, запам’ятав на все життя:

 

Дивлюся на письменника з підозрою – чи, бува, не жартує? Чи справді з трирічного віку пам’ятає таке? «Там трюмо в коридорі, бачите? І от я малий ставав на табуретку перед цим трюмо й виводив оту пісню. І дивувався: чого родичі плачуть?» – на щоці Нестайка теж з’являється сльоза. – Батько ж мій тоді вже загинув».

 

Нестайко з матір’ю пережили у Києві фашистську окупацію. Потім, перескочивши через два класи, склавши деякі предмети екстерном, закінчив з медаллю вечірню школу робітничої молоді на Солом’янці. «Одразу по звільненні Києва у 1943 році вперше я побачив живого письменника», – згадує Нестайко. Щойно після десятилітнього ув’язнення на півночі Росії почав з’являтися на людях Остап Вишня. «Він прийшов до нас на зустріч у школу №63. Актова зала була нетоплена, холодна-холодна, із його рота йшла пара. Павло Михайлович тільки-но повернувся з таборів, але я тоді, звичайно, про це не знав. Він читав свою знамениту «Зенітку» – ми всі дружно сміялися».

 

У цілому ж «можу повторити за Чєховим: у дитинстві в мене не було дитинства», – сумно всміхається дитячий класик. Мабуть, умови для старту в «красне письменство» Нестайко мав не найкращі. Та й не найгірші, як на ті часи. Інколи й професійно щастило.

 

 

У 1950 році Нестайків однокурсник Олег Микитенко вступав до аспірантури й залишав роботу в дитячому журналі «Барвінок». «Я став працювати замість нього літредактором-коректором. Відтоді й почався мій зв’язок з українською дитячою літературою».

 

Принагідно Нестайко згадує, як у студентські роки разом з тим-таки Микитенком та іншими друзями вони підпрацьовували в Театрі російської драми в ролі статистів – грали козаків у п’єсі Любомира Дмитерка «Навіки разом». У «Барвінку» ж молодий письменник тоді почав друкуватися й спілкуватися з класиками – Юрієм Яновським, Павлом Тичиною, Наталею Забілою, Оксаною Іваненко, Максимом Рильським…

 

Розповідаючи, як він працював у видавництві «Веселка», Нестайко особливо тепло згадує Віктора Близнеця. А також те, як Григір Тютюнник читав своє оповідання «Кізонька»: напам’ять, бо так сумлінно й подовгу працював над кожним словом, що запам’ятовував дослівно тексти своїх творів.

 

Перша книжка вийшла у Нестайка у 1956 році. «А 1958 року я вступив до Спілки письменників. О, бачте: ювілей у мене – 50 років! Так став я дитячим письменником. Чому саме дитячим? Бо мені хотілося повернутися в дитинство – інше, ніж було в мене. Веселе, повне надзвичайних пригод, ігор, розваг. Звідси мої казки та пригодницькі повісті».

 

 

«Ви знаєте, що таке полудрабок? – зненацька запитує письменник. І сміється з моєї непоінформованості. Хоч ріс Нестайко в місті, та влітку часто виїздив до дядька в маленьке містечко Станіславчик на Житомирщині, звідси й неабияке знання подробиць сільського життя.

 

«Тож Станіславчик – це і є прототип вашої знаменитої Васюківки?! – прозріваю я. «Ні, Боже збав!» Нестайко у 1950-ті роки вирушав із друзями-письменниками на полювання. «Це було в плавнях на Удаї. Там багато комишів, озера. По них я плавав човном із одним веслом. Полювали ми в селі Скоринці. Якось уночі до нашого вогнища прибився підліток. Самостійний, меткий. Звали його – Ява Рень. І був у нього дід Варава, іменем якого назвали тамтешнє озеро – Реньове. Звідти й пішов головний герой «Тореадорів».

 

Одного разу Всеволод Зіновійович поранив качку. Мусив, за всіма канонами полювання, добивати дичину. «А вона подивилася на мене такими сумними очима, що я не витримав того погляду, – каже Нестайко. – Вибачився перед нею, добив… А тоді поламав рушницю й полювати з тих пір перестав».

 

Остаточно ж сюжет книги про малих тореадорів виник так: «Василь Євдокименко – художник, який оформлював мої книжки, одного разу розповів мені про школярів, які заблукали в кукурудзі й змогли вийти тільки, як у селі на стовпі забалакало радіо. Тоді я написав оповідання «Пригоди в кукурудзі», де вперше з’явилися Ява й Павлуша, герої всієї трилогії «Тореадори з Васюківки».

 

А щодо гумору в творах Нестайка, то, за його словами, він – родинний. «Один мій дід був священиком. Від нього я успадкував доброту й милосердя. А другий дід – Іван Довганюк і його батько – Семен Довганюк були дуже дотепними селянами. От вони мені, мабуть, і передали отой селянський гумор».

 

 

 

«У 1990-ті роки майже нічого не друкували, лише пару книжок вийшли, – каже письменник про справи видавничі. – А з 2000-го почали перевидавати, деякі книжки неодноразово. Виходили й піратські. Є й цілком нові книжки – «Чарівні окуляри», «Найновіші пригоди Колька Колючки та Косі Вуханя». Подією в своєму творчому житті Нестайко вважає видання Іваном Малковичем в «А-БА-БА-ГА-ЛАМА-ЗІ» у 2004 році нової редакції «Тореадорів з Васюківки». Зараз з’явилися багато дитячих видавництв у різних містах України. Найактивніше працюють харків’яни. Вони друкують часто паралельно – українською та російською. Перевидають і окремі твори Нестайка. Одначе Всеволод Зіновійович на презентації та виступи не ходить – погано бачить. Він слухає телевізор, радіо, дружина читає йому вголос книжки, пресу. Але й зараз письменник активно спілкується з читачами. Йому приходить багато листів – не тільки від дітлахів, а й від бабусь, мам, які в свій час теж були читачами книжок письменника. Приходять листи від цілих класів, від поетів-початківців – дуже гарні, а іноді навіть і зворушливі. У передпокої Нестайка висить картина Василя Євдокименка «Горобихина хата». «Горобиха – це знахарка була: лікувала, заговорювала… – пояснює письменник. – Може, вона й мені щось наговорила, щось нашепотіла».