Наш екс-Кувейт

З легкої руки Івана Франка це місто в Україні знають усі школярі. Навіть ті двієчники, які з літературного твору можуть запам’ятати тільки його назву, трохи почухавши потилицю, обов’яз­ково згадають про Борислав те, що «він – сміється».

 

А що ми ще знаємо про це місто? Ну хоча б те, що тут сконцентровані одні з найбільших і найдавніших українських нафтопромислів. Не Кувейт, але все ж таки щось із претензією на те, що ми, певним чином, також нафтова держава. Приблизно з такими ж уявленнями про Борислав та з томиком Івана Франка в руках я їхав туди – подивитися на життя нащадків людей, котрі колись надихали на творчість нашого Каменяра.

 

 

Дістатися до Борислава з Дрогобича можна швидко й дешево. Лише півтори гривні – і ви вже мчите в жовтому «Богдані» полями й перед­гір’ями. А за вікном пролітають типові придорожні заклади з назвами в стилі «а-ля Іван Франко»: кемпінг «Фата Моргана», ресторан «Барабський міст». А також – воєнні пам’ятники, здоровенні баки місцевого лакового заводу і, нарешті, біла модерна скульптура жінки з характерною зачіскою, що одночасно трохи скидається на прем’єр-міністра Юлію Тимошенко і пись­мен­ницю-емігрантку Докію Гуменну. Жінка з короваєм у руках – це і є межа міста.

 

Ще сотня метрів – і ми на бориславській землі. Тій самій, про яку писав Іван Якович, що вона «була якась не така, як звичайно. Якийсь дивний сопух виходив з неї, особливо теплими вечорами. Весною, коли розтаяли снiги i зм’якла глина, чути було виразно якiсь рухи в землi, щось немов тихий вiддих, немов пульсування гарячої кровi в глибоких, невидимих жилах».

 

З того часу «сопух» устиг уже трохи вивітритись. І взагалі, місто виглядає веселіше, ніж у Франкових творах, принаймні на перший погляд. Одразу видно, що тут починається справжнє Прикарпаття. Рельєф навколо нерівний, старе місто лежить фактично в улоговині між високими пагорбами, які оточують його з трьох боків, а 9-поверхові висотки будівельники якимось дивом поставили буквально на схилах гір.

 

Перше, що я бачу, зійшовши з автобуса, – це величезну кількість кав’ярень, річку Тисменицю, піцерію з дещо дивною для Карпат назвою «Корлеоне», і звичайно ж, міст через потік. Він дуже непоказний, проте, наскільки можна судити зі старих фотографій, практично не змінився з часів написання Франкових новел бориславського циклу. Колись тут збиралися бараби (безробітні) – найматися на короткочасну, некваліфіковану, мало оплачувану роботу. Та й зараз міст притягує до себе бориславців із тих, про яких кажуть, що вони «з низин» соціальної драбини. Тут гріються на весняному сонечку немолоді вже дядьки, а жінки продають сир, молоко, городину. Загалом, наскільки можна зрозуміти, якщо в когось із бориславців виникне потреба в некваліфікованій робочій силі, він піде по неї, як і у франкові часи, на Барабський міст.

 

Полум’яне «чорне золото»

 

Те, що Борислав – місто нафтовиків, помітити неважко. Понад те, нафту («кип’ячку» – як казали за часів Каменяра) тут добувають просто серед житлових кварталів. Це створює дивний індустріальний краєвид: посеред міського ландшафту повільно піднімають і опускають свої дзьоби автомати-качалки, такі ж, як на будь-яких нафтових промислах у Сибіру чи Кувейті. Людині, яка вперше в Бориславі, дещо дивно бачити такий апарат, наприклад, у містечку дитячих атракціонів чи безпосередньо за пам’ятником Адамові Міцкевичу. Втім бориславці спокійно гуляють своїм парком, де між дерев іде видобуток «чорного золота». А в декого нафтовидобуток іде просто посеред городу: поряд із качалкою росте капуста, пасуться кози. Біля одного з таких обійсть помічаю трьох чоловіків, котрі намагаються засипати за допомогою лопат ями на добряче розбитій дорозі: «Нафтовики зовсім знахабніли, – каже один із аборигенів, працівник лісництва Іван. – Своїми багатотонними цистернами їздять тут і зовсім не ремонтують після себе доріг! А це ж наші будинки!»

 

«Зверніть увагу на пустир біля школи, – кажуть мої співрозмовники. – Знаєте, чому його не забудовують? Дуже просто: тут уся околиця загазована супутнім газом, який не відбирають при викачці нафти. І, як наслідок, він потроху виходить на поверхню, накопичується в підвалах будинків або в старих закинутих колодязях, яких із часів примітивного добування нафти залишилося чималенько. В нас і зараз на дверях висять попередження про те, щоб люди не користувалися в підвальних приміщеннях відкритим вогнем».

 

І люди не байдужі до цих попере­джень. Усі пам’ятають, як у старій частині міста в 1972 році злетів у повітря будинок, під яким скупчився природний газ. Загинуло сімнадцятеро людей. Із того часу в місті центральної, найбільш газонебезпечної частини Борислава, до нових будинків, але відселили далеко не всіх.

 

Загалом місто пережило не одну техногенну аварію. Наймасштабнішою вважають пожежу на свердловині «Ойл-сіті» в 1908 році. Це була найбільша свердловина за весь час існування бориславських нафтопромислів, яка з глибини 1016 м давала щодоби 3000 т нафти і 900 тис. м3 газу. Та не минуло й місяця, як під час грози від удару блискавки на цій свердловині спалахнула пожежа, що тривала три тижні.

 

 

«Нещастя переслідували й піонерів нафтовидобутку Борислава, насамперед аптекаря Івана Зега, винахідника промислової нафтопереробки, – каже голова міського товариства охорони пам’яток Роман Тарнавський. – Він не тільки вперше в світі здійснив дистиляцію та розподіл нафти на фракції, він винайшов і гасову лампу, яка працювала на одержаному ним нафтопродукті. В 1853 році Зег виготовляв гас для освітлення, а також для виведення плям із одягу. Проте аптекар дорого заплатив за своє відкриття: внаслідок необережного поводження з гасом майстерня зайнялася, у пожежі загинули його дружина з сестрою».

 

Крім видобутку нафти, Борислав відомий і властивими лише цьому місту професіями, зокрема – фахом либака. Ця спеціальність не занесена до жодного каталогу Міністерства праці, однак Іван Франко дав дуже докладний опис цього цікавого заняття. «Хіба ти не знаєш, що в Бориславі на всіх водах і багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози смаруют? – проводили виробничий інструктаж персонажеві повісті Boa Constrictor. – Ну, то береся кінський хвіст, згонится ним ­поверх води, то тота ропа набираєся на волосінь, а з неї рукою зсуваєся до коновки. Тото називаєся «либати».

 

А кажучи зрозуміліше, в руки бралося знаряддя праці – кінський хвіст, і ним, у найпримітивніший спосіб, збирали нафту, яка виступала на поверхні землі й потрапляла до річки Тисмениці. Такий промисел був поширений, бо на збирання нафти з поверхні не потрібно брати ліцензію. Завдяки педантизму Івана Франка ми навіть знаємо розцінки на тодішній зібраний уручну нафтопродукт: «за коновку – п’ять шісток», що тут не зрозуміло? Либацька робота, як це часто буває з професіями, притаманними міським «низам», овіяна легендами і певною мірою ідеалізована. Либак із двома відрами нафти зображений і на гербі Борислава. Тому, вчергове проходячи повз людей, котрі нудьгують на Барабському мості, я не можу втриматись: «А по скільки шісток сьогодні коновка кип’ячки?» – запитую, при цьому весело підморгуючи моїм співрозмовникам.

 

Утім ці люди лише мовчки дивляться на мене. Їхні очі нафтово-чорні та сумні. Останній спалах либацької професії тут був на початку 1990-х, коли нафту просто з поверхні землі збирали мітлами й кустарно переганяли на подвір’ях – тоді така практика була популярна в багатьох нафтовидобувних регіонах екс-СРСР, наприклад, на Північному Кавказі. З часом, коли бензин перестав бути дефіцитом, відмерли й либацькі навички.

 

 

Так, Борислав нині не настільки благополучне місто, яким би могло бути. Нафтовидобувна промисловість скорочується, з огляду на високу рентну плату видобуток нафти може стати невигідним. А нафтовидобуток і супутні з ним виробництва традиційно забезпечували зайнятість населення. Зараз із Бориславом відбувається те саме, що переживали колись міста Східної України, в яких зупинялося так зване містоутворювальне підприємство. Показники безробіття в місті традиційно більші, ніж середні по Львівській області, й це не беручи до уваги, що велика армія місцевих працездатних барабів традиційно шукає заробітку за кордоном.

 

Розглядаючи зупинені апарати-качалки, мимоволі задумуєшся над тим, що Україна – така дивна держава, що навіть нафту в ній добувати невигідно. Нафтопереробний завод має бути ж чимось апріорно прибутковим? Ну, принаймні ми чули, що в Кувейті на нафті живуть як у Бога за пазухою. Так-от, перефразуючи відомий вислів, робимо висновок, що «Борислав – не Ель-Кувейт».

 

Нафтопереробна промисловість тут теж є, але вона простоює. Наприклад, нафтопереробний комбінат «Галичина» мусить весь час зупинятися для накопичення нафти. Своєї сировини для повноцінного завантаження заводу бракує, а трубопроводи заповнені російською нафтою, яку НПК не може переробляти через зависокий вміст сірки.

 

Стоїть закинута й затоплена озокеритова шахта. Свого часу озокерит використовували як ізоляційний матеріал. Перший трансатлантичний кабель був ізольований саме бориславським озокеритом. Озокерит може бути корисним як у промисловості, так і в медицині.

 

Крім того, не використовується рекреаційний потенціал регіону, унікальні мінеральні джерела. Те, що в іншому місці могло б давати прибуток, у нас якимось загадковим чином іде на збитки. Як це так – загадка для Борислава, який і радий би посміятися, та щось не дуже виходить.