Без криниць

Миколаївське село має свій колір. Фронтони, хвіртки, вікна, вулики, ґанки – усе це яс­кра­­во-блакитне, підкре­с­лене підсиненою побілкою стін та огорож. Звідки взялася така мода, невідомо. Але це колір того, чого тутешнім мешканцям конче бракує, – води, звичайної прісної води.

 

 

У селищі Єланець криниці – щокроку. Диво – їх чимало навіть біля багатоповерхових міських будинків. Однак на більшості колодязів – попереджувальний напис: «Вода не питна». На тих, де напису немає, – важка ляда і замок. Інколи трапляються цілі скупчення цих гідроспоруд. Таке видовище, на перший погляд, здається безглуздям – навіщо на десяти квадратних метрах робити кільканадцять дірок у землі, хіба не вистачить однієї криниці? Пояснення дає пані Катерина, яка за допомогою мотузки та магніту намагається витягнути замок, що внаслідок її необачності впав на дно.

 

Виявляється, це зовсім не криниці, а басени – обкладені всередині цеглою і поштукатурені резервуари для привізної води. Кожна родина має свою басену, інколи – навіть дві: одну з питною водою, другу – з технічною. Катерина ка­­же, що в їхньому будинку водогін давно не працює, та якби й запрацював, місцеву воду пити зась – вона занадто солона та гірка.

У Володимира Булаха з Калинівки на подвір’ї під ринвами прилаштовані залізні діжки. У них господар збирає дощову воду, в якій дружина пере, а сам він миє свій жигуль-«копійку» – завдяки цьому корпус його старенької автівки ще живе, бо від місцевої води залізо швидко іржавіє.

 

Без вологи почуваються незле хіба що бізони у заповіднику «Єланецький степ», що неподалік. «Але ж люди не бізони, – каже Володимир Булах, – і зараз треба вирішувати проблему, класти нові труби».

 

Грошей у місцевому бюджеті на водопостачання не вистачає, він дотаційний. Булах сподівається, що на території сільради все ж таки вдасться збудувати вишку мобільного зв’язку і гроші, отримані від орендаторів землі під нею, можна буде пустити на водозабезпечення.

 

На прощання пан Володимир обмінює мою пляшку мінералки на таку саму пляшку запашної соняшникової олії: «Це з нашої олійниці, не якась там рафінована».

 

Сам Булах купує воду для приготування їжі у пана Віктора Мироненка, якого цього року обрали депутатом сусідньої сільради. Той має свою свердловину. Точніше, вона належить громаді, але насос, без якого води не викачаєш, Віктор купив власним коштом – їздив по нього аж у Херсон. Зараз такий коштує 15 тис. грн, а Віктор устиг придбати ще за 7 тис. грн. На воді не надто розбагатієш, але щоб прогодувати трьох дітей і себе, вистачає. Пан Віктор каже, що не допустить, щоб його діти так мучилися, як він. Якщо комусь із них заманеться залишитися у рідному селі, то палкою гнатиме з подвір’я.

Покинуті хати блідо-блакитного кольору тут не рідкість.

 

 

 

Інший Володимир колись приїхав на Миколаївщину з Молдавії, тут одружився і залишився. На міс­цевому меморіалі, присвяченому Другій світовій війні, викарбувані прі­звища уродженців села, через одне – молдавські: Шарилунга, Сербул, Негруца, Жосан. Поміж літніх людей ще багато тих, хто вміє говорити старомолдавською. Тільки Володимирові їх складно зрозуміти, бо їхньою говіркою розмовляли двісті років тому.

 

Пан Володимир веде фермерське господарство. Вирощує те, що приживається на богарі (неполивних землях): зернові та соняшник. Нарікає, що у Києві, на його думку, роблять усе, щоб знищити українське село: «Ну чи є сенс взагалі ту корову тримати, коли молоко дешевше від мінералки? А самому везти до Миколаєва – на бензині програєш. Віддалене село, без води, якщо воно до того ще й не газифіковане, приречене».

 

Хоча поглянеш навкруги: ліворуч – Південний Буг, праворуч – Інгул, знизу – Гнилий Єланець, далі – Громоклія. Річки і ставки тут нібито є, але в них або замало вологи, або вона солона й геть не придатна для пиття.

 

Крім того, ще одна біда: за останні роки зрошувальні системи, що доставляли воду з Бугу та Гнилого Єланця, були благополучно розкрадені. «Насоси демонтували, труби повикопували», – бідкається пані Марина, пенсіонерка.

 

Пан Микола, працівник Ясногородського сільвиконкому, розповідає, що в їхньому селі проблему з питною водою намагалися вирішити всією громадою: на сході постановили змонтувати опріснювач. Зібрали трохи грошей, більшу частину коштів виділив Український фонд соціальних інвестицій, і ось біля траси виросла будівля білого з блакитним кольору з написом Н2О. Проте, на жаль, опріснювач нічим не допоміг – до нього так і не підвели труб від свердловини, розташованої за селом. Стоїть, як монумент. А люди і далі возять воду із сусіднього району – з Вікторової свердловини. Однієї цистерни вистачає приблизно на тиждень.

 

А ще є «підшкурна вода» – ґрунтова, яка в низинах виходить на поверхню. Микола намагався її використовувати, щоб поїти корів, але в лабораторії сказали, що в ній рівень нітратів аж зашкалює. Та й худоба не дурна – пити її відмовляється.

 

Одним із небагатьох сіл, де таких проблем із водою немає, вважається Новосафронівка. Поруч водосховище, на околицях – артезіанська свердловина, у кожному дворі – колодязь. Мабуть, не випадково це місце у XVIII столітті облюбували німецькі колоністи. Вириті ще ними криниці (таких донині збереглося з десяток) й досі не замулилися. Нічого не зміг зробити час і з добротними німецькими житловими будинками, стайнями, пивницями, навіть лазнею. Їх дбайливо звели з ретельно обтесаного місцевого каменю-вапняку.

 

Але не пощастило німецькій церковці. Місцевий учитель Геннадій Коваль розповідає, що кірху розібрали за радянських часів, навіть фундаменту не залишилося. Свято войовничого атеїзму завершилося тим, що активісти-безбожники розорили священицьку могилу, викинули з неї кістяк, самі ж сідали у кришку труни і з реготом плавали в ній по річці. Цвинтар частково зберігся. Дивляться на поодиноких відвідувачів готичні літери з надгробків: Кляйн, Гейгер, Мессер, Лоран.