Тричі він потрапляв за ґрати й став «особливо небезпечним рецидивістом» (у термінах радянського судочинства). Коли ж спілкуєшся з цією інтелігентною людиною у вишиванці, яка стиха розмовляє вишуканою літературною мовою, важко уявити, що за ним – 13,5 років в’язниць і концтаборів.
У липні про Овсієнка заговорили всі ЗМІ – російські прикордонники зняли його з потяга, бо знову потрапив у таємні «чорні списки». Пан Василь їхав у колишній концтабір у селі Кучино Пермської області на правозахисну конференцію. Що ж, стосунки Москви та Києва разюче змінилися: «Раніше мене возили в Росію під конвоєм, а тепер не пускають відвідати рідну тюрму». Овсієнко з усмішкою витягає з шафи зеківську смугасту шапочку – вже витерту й діряву. Вона наче невагома – і важча, як видається, од шапки Мономаха. Українці становили 16% населення СРСР, тоді як у політичних таборах наших співвітчизників було 50%.
Хата рецидивіста
У кімнаті овсієнкової хрущовки стоїть державний прапор, до шафи приклеєний тризуб. На стіні висить схема радянського концтабору й портрет Василя Стуса. Сам дисидент сивий, стрункої статури. Часто його гумор має тюремний присмак. «Називаю себе хазяїном пересилки», – каже, бо в цій квартирі часто зупиняються колишні політв’язні, які приїздять до Києва.
Українці багаті одчайдушними гайдамаками, махновцями, бандерівцями тощо, а ось дисидентів було обмаль. Зваженість думки, чітке протистояння примусу чи маніпулятивній брехні – сутність таких людей, як Василь Овсієнко. Він тричі сидів за політику.
Самодрук проти цензури
Овсієнко розповідає, як виготовляли самвидав. «Усі друкарські машинки контролювала влада, аби можна було визначити, на якій що друкували. Для того, щоб машинка стала підпільною, перепаювали літери, змінювали конфігурацію відбитків. Чи робили фотокопії – це теж копітка справа. Я робив «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби – то, пам’ятаю, одна фотоплівка вмістила 126 сторінок тексту, інша – 181 сторінку».
Структура розповсюдження непідцензурних текстів склалася в СРСР із кінця 1960-х років. Поширювали не лише «Стан і завдання українського визвольного руху», тобто чітку антирадянщину, а й шкільних класиків. Наприклад, роботу Івана Франка «Що таке поступ». Бо й у Франка було чимало такого, чого радянська цензура не толерувала.
Овсієнко поглядає на свій комп’ютер. «Можна надрукувати листівок скільки хочеш і почепити їх на всі паркани – і, як писав Шевченко, «ніхто не поведе тебе в кайданах». Мені якось казав один комп’ютерний чоловік: якби ви, дисиденти, й не поширювали самвидав, то Совєцький Союз все одно б розпався: вся правда пішла б через інтернет. Але я думаю, ми все ж діяли недаремно. Тоді, в 1970–1980-х роках, було грандіозне протистояння двох систем, світ жив у страхові термоядерної війни. Пригадую, коли до влади прийшов «генеральний жандарм» Андропов (керівник КДБ став вождем СРСР у 1982 році. – Ред.), то в Москві комуністи влаштували 850-тисячний «Марш миру» – так тоді нагнітався воєнний психоз». Тож сам факт існування інтелектуального опору підважував наріжні камені існування «єдино правильної суспільної системи», як себе скромно іменував комуністичний режим.
Документи руху спротиву пан Василь ховав у капронових банках. Якщо не передавав далі – тимчасово закопував у потаємних місцях. «Зараз, за Януковича, є інтернет, залишилися деякі правдиві опозиційні газети та журнали, але їх меншає. Можливо, ми знову вдаватимемося до самвидаву? Й не треба детально про це розповідати – ще знадобиться наш підпільний досвід?» – сумно жартує Овсієнко.
Ідеальне суспільство
Один із прокурорів одвісив Овсієнкові комплімент: «Таких националистов, как вы и Стус, надо расстреливать». Пан Василь сидів по в’язницях Житомирщини, в Запорізькій області, в київській тюрмі КДБ, у Мордовії, на Уралі. Овсієнко пригадує, як у Мордовії 1974 року його, новачка, тепло зустрів Микола Кончаківський – повстанець УПА, що вже мав за душею 26 років таборів: «Нічого, відсидите не гірше за людей».
Здавалося б, притерпівся до найгіршого. Але Овсієнка вразив на зоні такий випадок. Якось зек підібрав поранене вороненя. Вилікував, вигодував… А потім облив бензином, підпалив і випустив.
Василеві Овсієнку стояти за свою гідність доводилося часто – і перед кримінальниками, й перед табірним начальством. Сам він усе життя принципово не п’є, не курить, не матюкається. Найгірша лайка, якою послуговується, – «хрунь». Так він називає тих, хто зраджує національні інтереси. «Тепер тих хрунів повна Україна», – скрушно каже.
«Концтабір – ідеальне совітське суспільство», – саркастично узагальнює Овсієнко. Згадує, як ця утопія добігала кінця. Горбачов уже запевнив увесь світ, що в СРСР політв’язнів нема, коли ще працював Кучинський концтабір, де досиджували «гельсінці» та інші політв’язні. В 1988 році почали звільняти останніх, зокрема й Овсієнка. З Уралу до Києва 21 серпня його везли літаком, спецконвоєм (офіцер і два солдати). Тобто летіли за обертанням Землі. Дивився в ілюмінатор і не міг натішитися: «Нас доганяло сонце – весь час сходило!»
"Як їхній раб, як раб,
як ниций раб"
Василь Стус
Сидів не тільки за себе
Парадокс, але Василь Овсієнко навіть де в чому завдячує таборам, бо там концентрувалися, як він вважає, найкращі люди доби, спілкуватися з якими було щастям.
Як у Давньому Римі часів занепаду, так у атеїстичному СРСР жертовна поведінка одиниць давала надію всій громаді. Дуже тепло відгукується пан Василь про свою «хрещену матір» у правозахисному русі Оксану Мешко. Востаннє пані Оксану заарештували в 1980-му, коли вона вже мала 75 років. Її засудили на шість місяців таборів і п’ять років заслання. Овсієнків співкамерник Олекса Тихий із Донеччини «замість кафедри отримав каторгу. Якби не було колоніального режиму, став би педагогом, мислителем».
Українці чинили свідомий опір поліційному апаратові тоталітарної держави. Й лідерами внутрішнього табірного спротиву зазвичай виступали саме українці – це зауважив навіть Солженіцин у «Архіпелазі ГУЛАГ», описавши повстання в’язнів-бандерівців. А щороку 5 вересня політв’язні відзначали голодуванням День жертв червоного терору. Щасливий той, хто вже зараз бачить, що карався недарма. Естонець Март Ніклус, співкамерник і друг Овсієнка, вже разом зі своєю країною став європейцем, громадянином ЄС. В Естонії, Литві, Латвії й досі суспільство вишукує та нейтралізує тих, хто співпрацював із КДБ, не даючи їм впливати на життя нації. Овсієнко каже: «КДБ – це не собака, що палець відкусить, а гадина: як ужалить, то отрута піде по всьому тілу. Вони школу брехні кінчали».
Сонмище кадебні
У русі опору в 1960–1980-х роках діяло назагал, може, кілька сот людей. В Українській Гельсінській групі – близько сорока. Овсієнко вступив до неї 1978 року, щойно відсидівши перший термін – і зразу ж отримав друге ув’язнення. А кадебістів і сексотів було сотні тисяч, конформістів із партійними й комсомольськими квитками – мільйони. Начебто не співмірні сили. Та виглядає так, що влада була навіть зацікавлена в існуванні дисидентів – бо інакше з ким би боролася? Овсієнко сміється: «Скажімо, як з’являвся один незгодний у якомусь селі – то в районі спеціально створювали відділок КДБ, в якому працювало щонайменше троє фахівців, які того дисидента «обслуговували». Вони ж мусили виправдовувати свої зірочки на погонах, зарплати, пільги? Їм потрібні були вороги».
Ворогами КДБ «призначало» також етнографів, істориків, художників андеграунду, бардів, рокерів і пресувало їх морально й фізично. Режим поліцейського контролю над умами витворив розгалужену технологію придушення інакодумства, однак найбільші репресії діставалися саме свідомим учасникам руху опору. А найжорстокішою була «боротьба з націоналізмом».
У 1984 році за кордоном вийшла книга Людміли Алєксєєвої «История инакомыслия в СССР». Найперший же розділ у ній присвячено українському національному рухові. Алєксєєва стверджує, що в 1970-ті роки саме Україна стала полігоном наймерзенніших технологій КДБ проти дисидентів. За ними шпигувало й влаштовувало провокації, згадує пан Василь, «сонмище кадебні». І кожен із наглядачів мав посаду, квартиру, пільги й блат, можливість пересування по країні й за її межами – те, про що й не марила «проста радянська людина». Тоталітарна система розкладалася зсередини, й КДБ був у хворому тілі комунізму основним ферментом гниття.
Отих «паразитів свідомості» не взяла й незалежність. Овсієнко почув якось 1995 року, що на посаду начальника житомирського управління СБУ беруть такого собі Леоніда Чайковського. Той раніше служив слідчим КДБ. «Я написав листа голові СБУ: кого ви призначаєте? Та він же боровся проти незалежності України, моя справа – тому доказ. Прийшла чемна відповідь: він тодішніх законів не порушував. Після цього я написав президентові Кучмі. Відповідь була вже не така чемна». Тож радянський «майстер заплічних справ» попрацював на посаді в незалежній СБУ три роки і вдало пішов на «заслужений відпочинок».
Коли відкрили архіви СБУ, Овсієнко отримав доступ до документів, які збирало КДБ щодо руху опору. «Цікаво було читати доповідну записку Щербицькому «Про необхідність арешту Василя Овсієнка», – сміється. Методи справді унікальні: запроторювати людину за ґрати по… службовій цидулці.
А парадокси нинішнього націєтворення дисидент пояснює так: «Усю радянську добу велася сатанинська селекція. Все, що було найкращого в українському народі, винищувалося. Коли десь вигулькував талановитий юнак – його втягували в комуністичну партію, а як ні – не давали здобути освіту, зробити кар’єру. Якщо чинив опір – опинявся в ув’язненні, а декого й знищували. Ми нація з неповною соціальною структурою».
Не завжди навіть близькі й рідні готові зрозуміти сенс того, чим ти живеш. У Овсієнка тоді було шість рідних братів і сестер, і не всі з ним радо листувалися. Деякі родичі роками не озивалися. Та він розумів: вони ж через нього зазнавали утисків. «Сестра Надія завжди мене підтримувала. Мати мені ніколи не дорікала, а ось батько… Та й він – не надто».
Батько дисидента був ветераном Другої світової, але мав лише два класи освіти. «Якось він приїхав до мене на побачення в мордовський табір. Каже: які тут назви страшні – Умор, Мордовія… Душогубські якісь. А саме ховали радянського маршала Жукова. Ми послухали радіо, батько й міркує: от ми воювали, а ви… Я одказую: ну, й що ви мені завоювали? Оцю тюрму?»
Односельці, бува, ображаються й нині за те, що Овсієнко називає їх (і себе) «недобитками українського народу». А хіба ні? «В наших Ставках із голоду в 1933 році вмерло 346 людей – третина села! А перед тим виселили 50 сімей так званих куркулів. І ще 18 чоловік було репресовано. Але я не зібрав у Ставках і трьох людей, аби створити осередок ТУМу чи Руху», – бідкається пан Василь. Українське село, паралізоване терором ХХ століття й колгоспною системою, здавалося, назавжди лягло під владу. Хоча натомість, за соціологічними даними американського дослідника Ярослава Білоцерковича, близько 59% дисидентів – вихідці саме з селянства (монографія «Дисидентство Радянської України»).
«Знову треба втягуватися в биятику»
«Ми витоптаний окупантами народ, зачарований на Кремль, – сумно констатує Василь Овсієнко. – Свого часу я думав: дай нам свободу слова – й ми за рік розпропагуємо Україну так, що вона звільниться від психологічної залежності від Росії, відтак від економічної і політичної». Ці сподівання не справдилися й досі.
«Насуваються нові проблеми, знову треба втягуватися в ту биятику – ніде від неї не подінешся, – журно всміхається дисидент. – Але я хотів би налаштуватися на оптимістичну хвилю, на конструктив. У Святому Письмі є ідея про 40 років шляху пустелею до свободи. Двадцять уже минуло. Те покоління, що виросло під синьо-жовтим прапором, не захоче повертатися в комуно-російське рабство. Дрейф України в небуття зупинився», – переконаний пан Василь. «Блаженні гнані за правду»… й блаженні віруючі.
"А спробуй відшукай людину
на всю велику Україну"
Василь Стут
.jpg)
РІДНА ТЮРМА. Концтабір в селі Кучино Пермської області Росії, де був ув’язнений Овсієнко, а також Василь Стус, Валерій Марченко, Михайло Горинь і чимало інших українців