Слід визнати: пересічний українець має дуже приблизне уявлення про те, що таке Луганщина, – коли він, звичайно, сам не живе на Донбасі. Розбурхана алярмістами уява малює її як такий собі додаток до Донецька. А той для багатьох – уже готовий негативний стереотип: бандити, шахтарі, терикони, олігархи, темношкірі футболісти, бідність, пияцтво, руїна. Край, де українці почуваються пригнобленою національною меншістю, а на запитання «як пройти в бібліотеку?» без розмов дають межи очі. Зрештою, такі примітивні погляди просто шкідливі, адже їхнім носіям навіть на думку не спадає, що тут може творитися українська культура.
У не таких уже й далеких від нас 1960-х роках Схід України був таким самим активним центром культурного життя, як і нинішній Захід. Із Донбасом пов’язані імена відомих українців Миколи Руденка, Івана Світличного, Василя Стуса, Василя Голобородька, Олекси Тихого, Івана Дзюби. А луганський феномен заслуговує на окреме дослідження.
Між Слобожанщиною та Донщиною
Найкраще розпочати з Біловодська. Це містечко на межі двох історичних земель, що утворюють нинішню Луганську область, – Донщини та Слобожанщини. Це північ Луганської області, позбавлена великої індустрії та вуглевидобутку. Тут збереглися козацькі села, в кожному з яких мешканці, родичі вони чи ні, носять однакові прізвища: якщо в одному живуть усі геть чисто Волошини, то в іншому – Краснюки. Час тут плине неспішно й повільно, люди традиційно неквапливі. Звідси недалеко й до кордону, який проліг по Стрільцівському степу – краю байбаків, скіфських баб і типчаково-ковилової рослинності. Цей куточок Луганщини ніби призначений для того, щоб українці відкривали ту саму маланюкову «степову Елладу».
Приблизно так, як навколо Біловодська, виглядає назагал південно-східна вітчизна: степ і соняшникові поля, села з парканами з бутового каменю. За одним із них, у рубленій батьківській хаті в селі Данилівці живе Василь Старун – український літератор-шістдесятник, за першою професією молотобоєць. «Саме молотобоєць, у жодному разі не плутати з ковалем», – уточнює він під час нашої зустрічі. Василь Володимирович – сива, усміхнена людина, з гордістю показує мені «Кору нації» – свою нову поетичну книжку.
«Біловоддя – це шамбала ще та, – Василь Старун бере містичну ноту. – Тут із-під гори б’є річка Деркул, тут написи палеоліту, тут крейдяні гори… Ну й сад скіфських баб у дворі місцевого педагогічного університету». Цих кам’яних баб тривалий час дбайливо збирав по степу Костянтин Красильников – чи не найавторитетніший в Україні дослідник каменерізної спадщини луганського краю, науковець Східноукраїнського філіалу інституту археології НАНУ.
В радянські часи той «чавунний прес історії», який пройшовся в добу індустріалізації всім Донбасом, майже не зачепив його слобідської частини. Біловодськ залишився осторонь і від кримінальних битв, які гриміли в перші роки незалежності на Донбасі. Зараз він населений переважно пенсіонерами – в тутешніх краях середній вік людей, певно, найвищий в Україні.
Мистецтво як злочин
Хтось називає його «герметиком», хтось – «поетом спротиву». Хоча Василь Старун не толерує поняття літературних шкіл. Кожен сам по собі унікум, вважає він, позаяк і йому колись довелося боронити свою індивідуальність у протистоянні з радянським режимом. За невід’ємне право – жити в батьківській хаті в селі Данилівка й мислити по-українськи.
Цікаво говорити з людиною – очевидцем подій, про які більшість чули хіба що з закордонного радіо, більш посвячені – з самвидаву, й лише безпосередні учасники знали все. Прокурорські переслідування, судові процеси, утиски, зрада і мужність фігурантів тих подій виглядають ще дивніше, коли замислитися, наскільки абсурдні звинувачення висували їм в 1970-х. Фактично протест проти радянської системи зводився до бажання бути собою – українськомовним гуманітарієм.
«На початку сімдесятих років на Сході розгорнувся справжній погром української культури, який у сусідніх областях очолювали два Володимири: в Луганську це був партійний керівник Володимир Шевченко, а в Донецьку – Володимир Дегтярьов, – згадує події 40-річної давнини Василь Старун. – Не те щоб і раніше нікого не хапали: в шістдесяті за «антирадянську агітацію» засудили й кинули до мордовських таборів Григорія Гайового. З приходом Маланчука (ідеологічного кремлівського наглядача. – Ред.) єдиним способом урятуватися була втеча з рідних місць. Хтось виїздив недалеко, як ось Юрій Павленко – до Алчевська. Хтось – до Києва або навіть до Баку. Мене ж тоді в один невеселий день викликали до відділу кадрів інституту, а фактично – до особіста (співробітник КДБ. – Ред.), який одразу ж заходився мене вербувати. Той лейтенант Іванов, очевидно, вважав себе великим літературознавцем, бо поцікавився моєю думкою щодо декадансу. А потім одразу ж перейшов до суворих радянських реалій, запропонувавши просто стукати на інших».
Загальна декларація прав людини, підписана й Радянським Союзом, визнавала за кожним право «вiльно брати участь у культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом». Проте так само, як свободу слова чи зібрань, це право комуністи брутально ігнорували.
«Загалом ми були людьми, відстороненими від держави, займалися мистецтвом для мистецтва, – вважає Старун. – Але ж і це дуже не подобалося державі». Ба більше: заняття українською культурою тоді межували з карним злочином.
Прототип райського птаха
Василь Старун змушений був покинути навчання у виші й пішов освоювати робітничі спеціальності, працював у колгоспі. Саме це й потрібно було тій репресивній системі: перетворити мислячих людей на рабів. Сенс і мета її існування зводилися до того, щоб зробити Луганщину культурно убогою, несамобутньою, шароварно-«інтернаціональною», зросійщеною. Однак режим своїм існуванням народжував протест. Дія викликала протидію.
«Творча молодь на той час якимось чином співпрацювала з місцевими малотиражними газетами. Була й Літературна студія імені Сосюри, де автори-початківці могли читати свої вірші. Зараз у луганського осередку Спілки письменників навіть немає свого приміщення», – каже Старун.
Так само в будзагонах на Далекому Сході, а потім на шахті міста Перевальська й у колгоспі працював ще один луганський поет – Василь Голобородько. Нинішній лауреат Шевченківської премії, чиї твори включено до багатьох європейських антологій, був вигнаний у 1967 році з Донецького, а перед тим із Київського університетів. За що? «За дії, не сумісні зі званням радянського студента». Цими діями були читання та розповсюдження книжки Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»
За іронією долі, в 2002 році 56-річний Голобородько став магістром філології в стінах Луганського педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Й читання Івана Дзюби тепер входить до обов’язкової програми цього вишу.
Похмуре протистояння поета й тоталітарної системи надихнуло кінорежисера Романа Балаяна зняти драму «Райські птахи», один із героїв якої навіть носить прізвище Голобородько. У фільмі майстерно передано атмосферу пізнього радянського застою: відкритих масових репресій нібито вже немає, але слухати закордонні радіостанції все ще заборонено, вільна думка живе лише на кухнях, за закритими вікнами, та ще пробивається на сторінках самвидаву. Друкувати свої твори зась – цензура… Щоправда, балаянівському персонажу, письменникові Сергію Голобородьку режисер дав ще похмурішу долю, ніж прототипові: загибель у психіатричній лікарні. Хоча аж до кінця 1980-х такий розвиток подій міг бути цілком реальний для багатьох.
ФОТО: В’ячеслав Гирич НА ФОТО: Василь Старун презентуэ в Києві свою книгу "Кора нації"
Олімпійський резерв
Нині той-таки Василь Старун шукає свого читача безпосередньо в цих ковилових степах, виступаючи перед школярами, учнями профтехучилищ. «Я ніде не бачив уважніших слухачів, – запевняє він. – Сьогодні, як і півстоліття тому, Біловодськ і Луганщина загалом демонструють, з одного боку, традиційну політичну байдужість, а з іншого – яскраві мистецькі прориви. Старше покоління літераторів друкується в більш-менш регулярному українськомовному альманаху «Бахмутський шлях». Молодші колеги згруповані навколо літературного об’єднання СТАН (див. Тиждень №19/2010). Життя, одне слово, триває».
«До столиці з Донбасу і Криму Розпинаються хижі тенета… Другорічники нищать країну – Україну врятують Поети», – пише Василь Старун у своєму вірші «Капище Гета». Але при цьому відверто зізнається сам собі, що українське відродження – це далеко не те, що надихає нині пересічного жителя Луганщини.
«Українська культура й багато моїх земляків перебувають ніби в різних системах координат, – каже він. – Ось приклад: як сусіди почули, що я отримав премію (літературна премія імені Сосюри за 2010 рік. – Ред.), кинулися цю подію обмивати, це для них з’явився новий привід. Отаке й ставлення до літератури, та й не лише до неї. Навіть голосувати тут може одна людина за всю вулицю – й нікого в Біловодську це не дивує. Іде людина до дільниці, а їй сусідка: та за вас уже проголосували! Й та спокійнісінько повертає назад, поратися на городі».
Чи багато змінили 19 років незалежності в цих краях?
«Великих змін у духовному житті Луганщини незалежність не принесла, – критично зауважує пан Василь. – Офіційні працівники культури недалеко відійшли від малоросійської шароварщини та народних хорів. У радах сидять ті самі колишні партійні інструктори, будинками культури завідують люди похилого віку, які не можуть уже вийти за межі певних маскультівських установок. Хоча в області є живе культурне українське життя. Діє під керівництвом Олексія Неживого «Просвіта», в Біловодську видає високого фахового рівня праці історик і дослідниця Голодомору Віра Анусова. Підростають нові таланти. Ось випускниця біловодської гімназії Наталка Чірка перемагає на олімпіадах із мови, історії. По-моєму, вона сама ще недооцінює свого таланту».[1883]
Василь Старун народився 1953 року в селі Данилівка Біловодського району, де мешкає й нині. Навчався в Луганському педагогічному інституті. Працював у колгоспі, районній газеті. Автор дев’яти книжок, лауреат премії ім. Володимира Сосюри. Вірші Старуна перекладено англійською, італійською, польською та російською мовами.