Месники «сплячого сторіччя»

Що відбувається, коли влада цинічно вивищує себе над суспільством, ба більше – жорстоко переслідує вільнодумну й вільнолюбну молодь, котра щиро прагне прислужитися своїй країні? Коли після доби певної лібералізації настають сутінки поліцейського режиму? Коли зброя публічної критики, достатня для корекції владної політики за нормальних обставин, виявляєть­­ся безсилою перед можновладним чудовиськом? Тоді, згідно з проникливим спостереженням Карла Маркса, політично активна частина суспіль­­ства розпочинає критику вла­­ди зброєю, намагаючись усуну­­ти одну брутальну матеріаль­­ну силу за допомогою іншої. А оскільки через політичну пасивність більшості суспільства здійснити революцію неможливо, критика зброєю здійснюється у формі терору, чи, як кажуть самі критики, партизанської війни.

У прагненні до волі

Лібералізація політичного життя в Російській імперії після поразки в Кримській війні 1853–1856 років сприяла пожвавленню й інституціалізації українського руху. 1859 року в Санкт-Петербурзі виникла пер­­ша українська «Громада», заснована колишніми членами Кирило-Мефодіївського братства Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим та Василем Білозерським. Далі утворилися «Громади» в Києві, Одесі, Чернігові, Харкові, Полтаві, Єлисаветграді та інших містах Наддніпрянщини. В Києві відкрилася перша в Російській імперії недільна школа для дорослих, створена громадівцями. Загалом третина недільних шкіл, відкритих у Російській імперії передусім для вчорашніх кріпаків та мешканців приміських селищ, припадала на українські губернії.

Влада дуже швидко реагує на небезпеку з боку «мазепинців». Восени 1862 року уряд закрив усі недільні школи, почав забороняти «Громади», і, нарешті, 20 червня 1863 року міністр внутрішніх справ Валуєв підписав циркуляр із забороною видавати українською мовою пресу, шкільну та релігійну літературу. Але громадівці знаходять нове поле застосування зусиль. Вони започатковують кооперативний рух. Станом на 1870 рік в українських губерніях діяло 20 споживчих кооперативів – третина від наявних тоді в Російській імперії (включно з економічно найрозвиненішими Польщею, Фінляндією, Балтією).

Тоді ж, на початку 1870-х, на арену виходить нове покоління, свідоме життя якого припадає вже на період після самодержавної тиранії «Ніколая Палкіна» (царя Миколи І). На півночі імперії, в Санкт-Петербурзі та Москві, в молодіжному середовищі йдеться лише про соціальні питання, а ось «південці», незалежно від свого етнічного походження, пов’язують докупи три питання: політичне, національне і соціальне. Відтак народництво й українофільство на початку 1870-х в українських губерніях стали практично синонімами. Попри перепони, пишуться й перекладаються українською мовою книги та брошури, створюються медичні й навчальні заклади, триває розвиток кооперації. Що не можна видрукувати тут, друкують за кордоном: 1873 року за фінансової допомоги аристократки Лизавети Скоропадської-Милора­дович і цукрового магната Василя Симиренка громадівці започаткували у Львові Літературне товариство імені Тараса Шевченка, й із того часу надруковані в Австро-Угорщині книжки та брошури успішно підривають російське самодержавство.

Хлополюби

А в першій половині та середині 1870-х на всій європейській частині Російської імперії розгорнулося явище, не зовсім точно назване «ходінням у народ». Тисячі юнаків і юнок – дворян та різночинців без будь-якого керівного центру – вирішили підняти народ із колін, просвітивши його. У відповідь імперія поводиться по-дикунському: арештовані понад 4000 осіб. Десятки тисяч молодих людей перебувають під гласним і негласним наглядом поліції. Роками без висування звинувачень молоді люди гниють і помирають від сухот у в’язницях. Лише в 1878–1879 роках частину заарештованих виводять на два процеси: процес 50-ти (в Москві) й процес 193-х (у Петербурзі). За цей час 97 ув’язнених померли чи збожеволіли. Під час процесу 193-х помирають ще троє ув’язнених. Суд виносить вердикт: 28 осіб одержують каторгу (за пропаганду мирних, ненасильницьких дій, за просвітницьку діяльність) і аж 90 – виправдані. Розлючений тим, що під тиском громадської думки судді змушені були обмежити репресивні наміри, імператор Олександр ІІ своїм указом відправляє 80 виправданих судом на заслання. Це той самий імператор, якого вважають «лібералом» і «реформатором». Але якщо це «лібералізм», то що ж тоді в Росії має вважатися державним тероризмом?

Інших, протримавши кі­­лька місяців чи років без суду у в’язниці, милостиво «відпускають» під нагляд поліції. А що таке цей нагляд? Передусім знущання з людської честі та гідності, а ще – обмеження у праві на роботу. Тож не міфічне «розчарування в народі» підштовхнуло частину молоді до радикальних способів боротьби з владою, а сама влада. Паралельно розгортаються репресії проти всього українського. 18 травня 1876 року імператор підписав Емський указ, який забороняв театральні вистави, публічні промови та шкільне навчання українською мовою і навіть друкування українських текстів до музичних нот. Водночас розгортаються репресії проти кооперативного руху, який внаслідок цього занепадає аж до кінця ХІХ століття. За цієї ситуації дехто зі знаних діячів українського руху виїхав за кордон, інші обмежилися науково-культурницькою роботою. А от українська освічена молодь, не задоволена поміркованістю старшої генерації, почала шукати нові шляхи боротьби.

На гроші Лизогуба

1876 року ті, хто уникнув арештів, створили нелегальну народницьку організацію «Земля і воля» з філіями у великих містах України. Мета організації була начебто та сама – пропаганда серед селян передових ідей, освіта робітництва, боротьба за соціальні права – але радикальні настрої поміж молоді наростали. Змиритися, емігрувати чи перетворитися з еволюціоністів-демократів на радикальних «руйнівників підвалин»? Значна частина освіченої української молоді пішла саме останнім шляхом, став­­ши основою створеної в 1879 році «Народної волі».

Проте й до цьо­­го саме українці взялися за зброю – спершу для оборони, потім для наступу на владу. Брати Деба­горії-Мо­крієвичі, Бо­ханов­сь­кий, Стефанович, Кулябко-Корець­кий, Крав­­чинський, Ко­валевсь­­ка, По­­до­лин­­ський, Рашевсь­кий, Малинка, Ковальський, Засулич, Фроленко, Корба, Ма­­каревич. «Чигиринська змова» 1877 року, коли до підготовки збройного повс­тання були залучені тисячі селян. Потужні підпільні гуртки в Києві, Харкові, Єлисаветграді, Чернігові, Полтаві, Херсоні, Миколаєві, Ніжині, Одесі, Кам’янці-По­діль­сь­кому та інших містах. Спадкоємець величезних ста­т­­ків Дмитро Лизогуб – головний фінансист терористів (чи, як пізніше вони стали звати себе, партизанів), Валер’ян Осин­­сь­кий – ідеолог. 1878 рік. На державний терор народники відповідають терором проти можновладців, задіяних у злочинах проти молоді. Замах у Києві на заступника прокурора. Там же – вбивство жандармського офіцера барона Гейкінга. Спро­­би збройно відбити ув’яз­неного поблизу Харкова народника Войнаральського й засудженого в Одесі Ковальського. Знищення шпиків, яких таємна поліція імперії засилає до підпільних організацій.

1879 рік. У Харкові підпільниками забитий губернатор князь Кропоткін. Того ж року в Києві відбувається справжній бій між підпільниками та жандармами й викликаною на підмогу ротою Старо-Оскольського полку. Все це – ще до офіційного створення «Народної волі».

Від самого початку «Народна воля» вирішує бити в головну точку: якщо Росія – самодержавна монархія, то треба знищити самодержця. Як людину, котра зрадила власні ж ліберальні реформи і розгорнула терор проти мирних пропагандистів, на цей час спричинивши смерть сотень молодих людей (на шибеницю в ці роки могли відправити – і відправляли! – за одну-єдину знайдену в тебе антиурядову прокламацію). Партія публікує вимоги до Олександра ІІ у зверненні «Від Виконавчого комітету»: «Наше завдання – визволити народ, зробити його верховним розпорядником власної долі». Імператорові було запропоновано відмовитися від влади й передати її «Всенародним установчим зборам, обраним вільно за допомогою всезагальної подачі голосів».

Український варіант

На відміну від російських народників, які панічно боялися політичних свобод і хотіли благ тільки «гнобленим класам», ощасливленим революційною владою (на основі цієї схеми й виріс тоталітарний соціалізм), революціонери-українці брали за основу з українську (та європейську) політичну традицію пріоритету політичних свобод. Вони були соціалістами, але одночасно – прихильниками парламентаризму, свободи слова та друку, свободи віросповідання, нарешті, свободи національного самовизначення.

Фактичний лідер «Народної волі» Андрій Желябов (студентський активіст, потім учасник громадівського руху, який розчарувався в недієвій словесній критиці і, як багато хто, взявся за зброю) називав своїх колег по Виконавчому комітету «переконаними автономістами» й вів мову про «розпад імперії на автономні частини». Желябов хотів реалізувати цю ідею через удар по центру імперської бюрократії, через скинення абсолютизму й скликання Установчих зборів, а українофіли-грома­дівці – через тривалу, копітку, еволюційну працю на ниві просвіти та благодійності – ось і вся різниця. А 1880 року партійна програма конкретизована: на уламках імперії створюється «Загальноруський союз», поділений на самостійні у внутрішніх справах області. Народи, які були насильницьки приєднані до Російського царства, одержують право відокремитися чи залишитися в Загальноруському союзі.

Наскільки вони усвідомлювали себе українцями? Софія Перовська. Народжена в Петербурзі. Майже не бувала на власне українських землях. Але поліційні донесення свідчать: говорила «з виразним малоруським акцентом». Не з петербурзького ж вищого світу, в якому вона – графиня! – зростала, взявся цей акцент… Шляхтич Валер’ян Осинський. Цей, попри елементарні правила конспірації, як свідчить поліція, «демонстративно розмовляє по-малоруськи». А одесит Григорій Гольденберг за етнічним походженням – зовсім не українець. Та може видавати себе за малоросіянина, і, як свідчать поліцейські протоколи, «особливо любить співати малоруські пісні»…

Імператор відкидає вимоги народовольців. І вони починають справжнє полювання на нього. Андрій Желябов обирає місце, де має бути висаджено в повітря царський потяг: це місце під Олександрівськом (нині Запоріжжя), поблизу Хортиці. Символіка? Переконаний, що так. Адже партійне псевдо Желябова – «Тарас». Невдача? Ще замах. І ще один. І ще один. Нарешті 1 березня 1881 року замах, спланований Андрієм Желябовим, здійснений за допомогою бомб, виготовлених Миколою Кибальчичем, і керо­­ваний Софією Перовською, правнучкою гетьмана Кирила Розумовського, виявився вдалим. Страчено російського імператора, який зрадив власні ліберальні настанови, дав старт розгулу «чорної сотні» й знищив у в’язницях сотні найкращих представників молоді.

Проте змусити капітулювати самодержавство «Народній волі» не вдалося. Хоча відомо, що Олександр ІІІ, здобувши владу, якийсь час коливався, а чи не дати державі Конституцію, чи не зібрати Земський собор, чи не припинити репресії – може, це не зруйнує, а зміцнить Росію? Але «чорна сотня» перемогла, а відтак почався новий тур нагінок і на все прогресивне, й на все українське. Та найстрашніше: загибель у боротьбі з самодержавством кількох сотень найкращих молодих носіїв щойно започатковуваної модерної українськості на десятиріччя загальмувала національний розвиток України.

…То, може, не варто було братися за зброю, натомість терпляче знести моральні й фізичні знущання, емігрувати, а потім, колись, за кращих обставин знову підняти на щит ідеали вільнолюбної молодості? З прагматичного погляду це й справді так – бо ж у такому разі за часів нової хвилі лібералізації в Російській імперії наприкінці ХІХ століття українська справа мала б додатково кілька сотень, а то й тисяч ще не старих «багнетів» – їм би виповнилося лише по 40-50 років. Але – чи була б у такому разі та лібералізація? І чи зламані духовно люди могли б стати у пригоді українському рухові?

СОФІЯ ПЕРОВСЬКА. Правнучка Кирила Розумовського покарала імператора за зраду лібералізму