Єпископ-рейдер

Хочеться вірити, що не всім громадянам нашої країни знайомий типовий сценарій рейдерського захоплення підприємства. Тому варто пояснити, як воно буває. Спочатку на підприємстві з’являються люди, котрі здалеку показують керівництву папери, у яких буцімто зазначено, що заклад змінив власника, а його керівництво звільнено. Прибігає переляканий власник, викликає міліцію, прибульці запускають на підприємство якісь спецпідрозділи. Зазвичай у протистоянні перемагає той, хто має високі зв’язки, а не той, на чиєму боці закон.

 

Так ось, нічого нового сучасні рейдери не вигадали – те саме робили ще у XVI столітті. Об’єктом рейдерської атаки могла стати навіть єпископська кафедра.

 

Отже, вересень 1565 року, Володимирським єпископом є Іван Борзобогатий Красенський. Владика виїхав у справах, а за його відсутності єпископством керує син Василь. Зі скарги Василя на владику Холмського Феодосія ми й дізнаємося про тогочасні технології рейдерства.

 

 

3 вересня прийшов до Василя Красенського королівський дворянин пан Петро Семенович з листом, в якому начебто вимагалося, щоб той віддав владицтво Володимирське Холмському єпископу Феодосію. Проте листа в руки не дав, а лише показав здалеку. В руки ж Василеві дав якийсь лист того самого змісту, але сказав, що то копія. Василь копії не взяв і попросив дочекатися повернення батька й уже йому показати оригінал. Але Петро Семенович копію залишив і продовжував умовляти Василя. За його словами, в офіційному листі (якого він не хотів показувати) зазначено, що Феодосій дав заруки за посаду десять тисяч кіп грошей. Врешті-решт Василь відповів: «Пане дворянине! До того часу, доки ти цього листа від короля батькові моєму не покажеш, а я від нього не отримаю вказівки, жодних домовленостей не буде».

 

За півтора тижня владика Феодосій з військом у п’ятсот осіб вступив до Володимира (сучасний Володимир-Волинський). Слід зазначити, що єпископів не дарма звали князями церк­­ви – вони зазвичай справді були високого роду. А для тогочасних українських князів так звані сусідські війни не були дивиною. Коли двоє можновладців починали з’ясовувати стосунки, у «діалог» вступали їхні надвірні корогви – приватні армії, чисельність яких часом сягала кількох тисяч. Тож єпископ Феодосій розпочав сусідську війну проти єпископа Івана так, наче обоє були цивільними особами, а не церковними ієрархами.

 

Наступного після вторгнення дня Феодосій знову прислав на переговори Петра Семеновича з приятелями. Вони заходилися вмовляти Василя Красенського віддати батьківську кафедру добровільно, знову посилалися на королівський лист, якого, щоправда, й цього разу не показали. Тоді Василь разом зі своїми друзями вийшов перед ворота замку і мовив їм: «Я без наказу батька свого, єпископа Володимирського, ані дворянину, ані самому пану володарю не поступлюся, бо напевне знаю, що той лист, що його мені здалеку показуєш, батькові моєму не показував. Тому як посланець його королівської милості не поводься зі мною насильством і владиці його милості Холмському скажи, щоб пана дворянина з листом королівським слав до батька мого». Ім’ям Холмського владики переговорники відповіли: «Не буде того, щоб владика Холмський до твого батька з листом королівським посилав або тебе про щось просив. Приїде владика і візьме свою власність, коли ти добровільно не поступишся тим, за що він дав у заруку десять тисяч кіп». Залишили копію листа і пішли.

 

 

Наступного дня на світанку в сусідньому католицькому соборі задзвонили на сполох, що ви­явилося сигналом до атаки єпископського замку. Розпочалася артилерійська підготовка з дев’яти гармат (за тодішнього стану вогнепальної зброї просто ураганний вогонь). Крім того, півсотні вояків, озброєних гаківницями, було посаджено в міщанські хати, що стояли поблизу замку, звідти вони підсилювали своїм вогнем гарматну стрілянину. Після масованого обстрілу під його стіни підступили штурмові колони чисельністю 450 осіб. Нападники приставили до стін штурмові драбини і спробували дістатися середини замку. Доки тривав обстріл, більшість захисників ховалися по хатах: «Боронячи здоровя на коленках по кутех сиділи, а іние в церкви мурованой здорове заховали». Але коли нападники полізли на стіни, обложені дали їм відсіч. Після провалу першої атаки Феодосій наказав підпалити стіни, проте цей захід виявився невдалим. Протистояння тривало цілий день. Обложені відбили шість штурмів, завдавши нападникам чималих утрат. Проте Василь розумів, що падіння замку є тільки питанням часу, тим більше що він був цілковито оточений і послати гінця по допомогу було неможливо. Наприклад, Волчко з Хомської землі, один із гостей Борзобогатого, спробував зі своїми слугами пробитися крізь облогу, але його перехопили і добряче побили. Нарешті ввечері важкого дня Василь пішов на переговори і на умовах вільного виходу його самого й гарнізону здав замок.

 

 

15 вересня, вже наступного після програної битви дня, Василь Борзобогатий Красенський у супроводі свідків з’явився перед воротним Войтехом Красовським, заступником підстарости Луцького, з проханням відновити справедливість. Справа дійшла до короля. 14 жовтня до Феодосія прибув королівський дворянин Іван Богуфал з листом, у якому король наказував єпископові з’явитися перед ним через два тижні. Проте королівське втручання було суто формальним. Зустріч протилежних сторін відбулася невдовзі у храмі. Феодосій не тільки не взяв листа, а й наказав своєму почту, що складався з кількох десятків озброєних осіб, бити слуг Красенського. Причому почав робити це особисто, розбивши до крові єпископським посохом обличчя одного з опонентів. Доки тривала бійка, священик кричав: «Не только слуг Борзобогатого, але би сам був казав бим його в штуки розрубати и псом дати». Щодо королівських листів, то єпископ-рейдер оголосив їх фальшивкою і заявив, що нікуди з Володимира не поїде.

 

Те, як легко Феодосій захопив Володимирське намісництво, вказує, що він заздалегідь заручився підтримкою впливових осіб. Про це свідчать і участь королівського дворянина, і використання арсеналу королівського замку в місті Володимирі, і, врешті-решт, зухвала поведінка перед королівським посланцем. І все йому зійшло з рук, а імена високих покровителів єпископа не збереглися у документах, так само як нинішні можновладці не залишають слідів «кришування» рейдерів.

 

Феодосій не тільки залишив за собою Володимирську резиденцію, а й невдовзі отримав Берестейську єпископію. Час не змінив його авантюрно-хуліган­ської натури. Наприклад, відомо, як 1569 року превелебний зустрів на шляху валку, що, як єпископові здалося, не належно поступилася йому дорогою. Феодосій наказав своїм слугам побити погоничів, вантаж кинути в річку, а пасажирів взагалі ув’язнив у своїх маєтках. Ну просто зустріч «Таврії» з «Мерседесом»! Справ­­ді, нічого нового у світі вигадати неможливо, адже люди не міняються.