До монахів

Поїзд їде вздовж моря. «Яке це – Азовське?», – здивовано запитую провідницю. «Каховське!» Мелітополь не вважається туристичним чи рекреаційним центром. Місто черешень або динь – таким Мелітополь за­­пам’ятовують ті, хто минає його на шляху до Криму. Однак і тут є, як за Григорієм Сковородою, свої «нрав і права». А до Азовського моря справді недалеко, близько години маршруткою.

 

 

«Шановні добродії! – каже голос із небес. – Переходьте, будь ласка, проспект Богдана Хмельницького!» Я озираюся. Це балакучий світлофор, ноу-хау мелітопольців, супроводжує голосом зелений сигнал дорожнього руху.

 

На цьому самому проспекті стоїть Хрест голодомору. Добре, що встановили цю печальну відзнаку. Але де? Поруч магазин модного одягу і взуття, тож біля хреста щодня чергує… гарно вдягнений манекен.

 

Мелітополь – місто порівняно молоде, засноване на місці ногайського аулу Кизил-Яр 1816 року. У всіх хрестоматіях воно позначене завдяки тому, що тут народився і вчився у реальному училищі теоретик націоналізму Дмитро Донцов. Я відшукав будівлю училища з меморіальною дошкою – там зараз банк і салон краси.

 

Приїжджих може здивувати пам’ятник бунтівному радянському акторові й барду Владіміру Висоцкому біля Пасажу. Його встановив своїм коштом місцевий підприємець Хасім Меметов.

 

Колись відоме на весь СРСР мелітопольське машинобудування переживає не найкращі часи. Промисловість тут, як і здебільшого всюди по країні, занепадає. Зяють кризою напівпорожні занехаяні корпуси Мелітопольхолодмашу. Однак завод «Мотор Січ» хоча й не виробляє більше двигунів для горбатих «запорожців», проте має замовлення від авіабудівельників, а також виготовляє човни, катери та медичні протези. Успішно працює у Мелітополі й нова фабрика, де виробляють спеціальний посуд, що не пригоряє.

 

А нещодавно у Мелітополі з’явився ще один об’єкт зацікавлення туристів і приїжджих: новопосталий православний монастир Савви Освященного.

 

 

 

Самоскид розвантажує пісок, а монах отець Олександр, помічник архімандрита з питань будівництва та маркетингу, відкидає його лопатою.

 

Обитель Савви Освященного виділяється з-поміж інших давніх тим, що це наймолодший монастир України. Років 12 тому тут була лише капличка при кладовищі. Головний храм «Призри на смирення» будували близько двох років, паралельно зводили адміністративний і братський корпуси, котельню, пекарню, просфорну і «Дім працелюбства» – комплекс виробничих майстерень. Зусиллями монахів і прихожан постало містечко, де нині моляться, живуть і працюють десятки людей, а приходять щодня сотні й тисячі.

 

На даху «Дому працелюбства» ми стоїмо з о. Олександром. Він показує сонячну ба­­тарею – накопичувач тепла, який змонтували монахи для нагрівання води. Далі веде виробничими приміщеннями. Пра­­цюють за верстатами монахи, лежать акуратно складені дошки, металоконструкції. В одній із кімнат двоє «трудників» – людей, які добровільно приходять сюди жити й працювати, підкоряючись монастирському уставу, – виготовляють хрест. Заходимо до іншої – босий монах у підряснику сидить за кульманом. Це отець Серафим поліпшує свій проект каплички.

 

Приказка про монастир і його устав тут начебто набуває виразно виробничого змісту. «Монастир – це не підприємство, а добровільне співтовариство людей, що служать Богу», – суворо спростовує цю думку о. Олександр.

 

Цікавлюся, чи докучають товариству пожежники, санепідемстанція, Мелітопольгаз тощо. Не надто.

 

 

 

Паркан місцевого лікеро-горілчаного заводу зверху щедро притрушений битим склом. Якщо хтось захоче перелізти з вкраденою пляшкою, йому доведеться повзти кривавим шляхом… На тій-таки вулиці Воровського, неподалік ЛГЗ, розташувалася й оаза тверезості – при монастирі.

 

Мені назустріч ідуть обідати з півтора десятка одужуючих – так їх прийнято тут називати, звертаються до них по імені або прізвиську, без титулів і величань. Це наркомани й алкоголіки, але зараз усі тверезі як скло. Дехто поголений під нуль, мов у армії. Їх тут привчають до чіткого режиму, самоаналізу, відповідальності.

 

«Ну що там мама?» – запитують у свого товариша: він щойно повернувся після побачення з рідними. «Та… Каже: «От якби тебе сюди у монастир років на два», – ображений на своїх рідних хлопець. Лікування від наркозалежності – це ж не курорт. Жорсткий режим, працетерапія, психологічні тренінги… Й мати підтримає хіба що морально, а так – кожен сам повинен усвідомити свій діагноз і пройти шлях лікування.

 

У трапезній кілька важких довгих столів, за кожним по вісім осіб. Перед їдою всі встають, хором промовляють «Отче наш». Поки їдять, одужуючий алкоголік на прізвисько Професор читає Житіє Савви Освященного. 

 

По обіді розмовляю з тими, хто не боїться розповісти свою історію – за умови збереження анонімності. Максим із Пе­­ре­­яслава-Хмельницького у свої 30 років має вже чималий наркоманський стаж: «Вживати почав у 13 років. Мені подобалися не лише наркотики, а й той спосіб життя: шифруватися, никатися від рідні та ментів, мутити, обманювати. Раптом почав помічати, що декого з друзів уже немає на цьому світі. Думав, це норма – всі ж п’ють, усі колються». І в самого здоров’я стало погіршуватися, обсіли хвороби. Захотів зіскочити з голки, але вияви­лося дуже складно позбутися приятелів-наркоманів, які постійно були поруч, пропонуючи дозу й відповідний спосіб життя.

 

На щастя, рідні не полишали спроб допомогти Максимові. Тітка знайшла адресу реабцентру. «Мама й каже мені: «Зателефонуй отцю Іову», – згадує Максим. – Я спочатку подумав: хочуть заперти мене до монахів, у якісь печери. Але таки погодився лікуватися. Я пройшов детоксикацію у Кривому Розі й приїхав сюди». І не шкодує – вже три місяці Максим дивиться на світ незатуманеними очима, попустили старі болячки.

 

Спілкуюся з алкозалежним Миколою. Чоловік огрядний, з пишною бородою. Родом він зі Львова. Був командиром взводу «Беркута», тоді пішов у священики, правив службу в Одесі, Бердянську, Почаєві. «Однак хвороба нікого не щадить. Наробив я справ, підігрітий алкоголем, – скрушно хитає головою Микола. – Ікони продавав, щоб на горілку мати гроші. Клявся, божився не пити – не допомагало. Кодувався, лікувався у клініці. Не знав, як керувати цією своєю спокусою». Вже понад місяць Микола не п’є. У нього дружина, троє неповнолітніх дітей, з якими поновив стосунки лише нещодавно.

 

Фах не додає Миколі якихось пільг у монастирі. «Тут у реабцентрі лікуються люди різних сповідань. У кожного свій Бог», – каже він.

 

 

 

«За той час, що я керую центром, а це трохи більше року, через нього пройшли 95 осіб», – каже отець Іов. У його кабінеті висить плакат-інфографіка «Гріховні страсті і боротьба з ними». З мобілки о. Іова лунає тихий рингтон – пташиний щебет.

 

Тут практикують систему анонімного одужання «12 кроків», запроваджену американцями ще в 1930-х роках. В атеїстичному СРСР вона була заборонена, бо ґрунтувалася на аксіомі існування сили, вищої від волі людини. Молитися, звичайно, тут ніхто нікого не змушує. Однак одужують нарко- й алкозалежні під благовіст, трапезують під іконами, працюють поруч із монахами… Тож благодаті не бракує. А той, кому таке не до душі, навряд чи погодиться лікуватися чи в монастирі, чи взагалі будь-де.

 

Типова келія реабцентру скидається на монашу. Завбільшки метрів вісім, у ній пластикові євровікна, енергоощадні лампочки, двоярусні ліжка. Мешкають зазвичай у кожній по двоє-троє осіб. Зручності – у кінці коридору, на миття туалету і прибирання приміщень встановлюється «послух», аналог армійських чергувань по роті чи по кухні. З монастирського реабцентру, на відміну від аналогічних медичних закладів, можна вільно виходити, телефонувати близьким, бачитися з ними. «Бувало, людина приїжджала до нас не з власної волі, а по ультиматуму рідних. Є балувані, яким родичі передають гроші», – розповідає о. Іов. Дезертирство чи зрив одужуючого сприймуть скруш­­но, але ж на місце вибулого претендують інші залежні.

 

Як ставиться церква до програми «12 кроків»? Отець Іов упевнений, що прихильно. Справа ж, мовляв, Божа. Коли людям зле, потрібні всілякі інструменти спасіння.

 

 

Наміснику монастиря архімандритові о. Борису 68 років. Він сивий, сухорлявий, усміхнений. У радянські часи був шахтарем, офіцером-ракетником, опромінився і пішов у відставку, потім вчився на лікаря. І лише у віці 40 років уперше взяв до рук Біблію… Й одразу став на шлях духовного служіння. У нього шестеро дітей: дві доньки і чотири сини-священики. «Ієромонах, ігумен, архімандрит і єпископ», – перераховуючи, пишається дітьми о. Борис.

 

«Я тут із першої цеглини. В армії займався організаційними справами, тож усе це мені знайоме», – веде далі о. Борис. Ми ходимо по ще не добудованих корпусах. «Тут буде притулок для старих і немічних. Тут – консервний цех», – впевнено розповідає настоятель. Швидку розбудову монастиря Савви Освященного всі, з ким я розмовляв, вважають заслугою насамперед о. Бориса, однак сам він «переводить стрілки» на промисел Божий.

 

Людина дієва, архімандрит не обмежився лише будівельним фронтом робіт. «До нас приходили алкаші, наркомани. Я їх приймав. І поки вони жили у монастирі, залишалися тверезими. Ледь за ворота – знову пляшка або шприц. Я почав ознайомлюватися зі системами допомоги залежним, знайшов фахівців. Вони й допомогли створити центр реабілітації. Були й тертя з панотцями, деякі виступали проти: мовляв, це ж з Америки система, навіщо вона нам? Але я наполіг», – згадує архімандрит.

 

…Переночувавши у келії, вранці я зібрав речі й забіг до головного монастирського хра­­­­му «Призри на смирення». Горіли свічки, священик читав Євангеліє, і голос його видався мені знайомим. Так, це був о. Олександр. Він правив ранкову службу в червоно-золотій ризі, виглядав поважно й церемонно. Складно було повірити, що за годину-дві він знову вдягне замурзаний сірий підрясник і поспішить розвантажувати самоскид із піском.