Fest must go on

Через кризу цього року знайти гроші на організацію мистецьких заходів було набагато складніше, ніж торік, зізнаються їхні ініціатори. В умовах обмеженого фінансування проявилися глибші проблеми фестивального руху – брак якісного менеджменту.

Саме таким гаслом автори інтернет-видання «Сумно?» закликали своїх читачів разом відзначити 100-річчя від дня народження Богдана-Ігоря Антонича. До організації дводенного тематичного фестивалю «Антонич-фест» в одному з київських парків активно долучалися і його глядачі, зокрема прибирали територію парку до і після заходу. Із 20 запрошених на фестиваль гуртів 18 написали до свята пісні на вірші Антонича.

Проте організаторові фесту Богданові Логвиненку доведеться ще довго працювати, щоб віддати борг «Антонич-фесту», який на сьогодні становить близько 40 тис. грн. Вхідними квитками на фестиваль вдалося «відбити» рівно половину з витрачених на організацію 100 тис. грн. Ще 10 тис. забезпечили післяфестивальний розпродаж сувенірної продукції та пожерт­­ви від співчуваючих. За поодинокими винятками, майже всі гурти, які забезпечували музичну програму фестивалю, відмовилися від гонорарів за виступи. Як зауважує Богдан, на такий альтруїзм можна розраховувати тільки один раз. «Ми втратили спонсорів вже після того, як проанонсували захід, – розповідає Логвиненко. – Але відмова від його проведення була би для нас поразкою. Я більше не організовуватиму фестиваль із власної кишені. Це навіть не мої гроші, спершу їх треба було позичити, а тепер віддати».

Цьогорічний фестиваль культур народів світу «Свірж» завершився раніше, ніж планували організатори, через їхню фінансову неспроможність. «Наш приклад показовий, – запевняє директор фестивалю Арміне Габріелян. – Такі проблеми виникли у всіх фестивалів, тільки у когось вони приховані, а в когось відкриті. Цього року у зв’язку з кризою жоден фестиваль не був прибутковим». 

Продюсерський центр «Габрі» три роки займався організацією заходів, наймасштабнішою поміж яких була київська виставка колажів Сергія Параджанова. «Свірж» мав стати наступним досягненням, натомість суттєво попсував ділову репутацію «Габрі». Амбітний проект виявився неабиякою перевіркою на міцність для його організаторів. «У всіх нас була депресія, – пригадує 27-річна Арміне результат більш ніж піврічної праці. – Я і в реанімобілі лежала, хоча за годину мене поставили на ноги. Мені здається, що я й досі відновлюю своє здоров’я».

Грошей за вхідні квитки на «Свірж» глядачам не повернули. Дострокове завершення програми і відсутність у ній анонсованих зірок компенсують сувеніри «Свіржа» і квиток на наступний фестиваль. Їх отримають ті, хто встиг надіслати заявку на компенсацію до 8 серп­­ня, а це близько 300 осіб.

Братися вже зараз за організацію наступного фестивалю творцям «Свіржа» допомагають підбадьорливі вдячні листи – гості фестивалю обіцяють неодмінно приїхати й наступного року, а Міністерство культури, за словами Габріелян, – фінансово підтримати «Свірж-2010». Утім, Арміне розраховує передусім на закордонних спонсорів і гранти. «Після невдачі раптом виявилося, що це чи не найвідоміший фестиваль в Україні, – зізнається вона. – Уже понад 20 гуртів готові виступити наступного року на благодійних засадах».

Цьогоріч виникла ціла низка фестивалів на одне обличчя. «Звісно, клони дратують, – зазначає директор фестивалю «АртПоле» Ольга Михайлюк. – Дуже багато фестів одразу перетворюються на ярмарки, для яких музика – лише додаток».

Фестивалів має бути більше, але різних. «Навіть у таких невеликих країнах, як Фінляндія, Угорщина, лише протягом теплих сезонів року відбувається близько ста фестивалів, – розповідає Тижню ініціатор «Країни Мрій» Олег Скрипка. – В Україні зараз більший акцент роблять на заходах етнічного спрямування, але ж є ще джаз, сучасні музика та мистецтво і багато іншого».

Не бачить сенсу в множенні подібностей і голова оргкомітету «Дня незалежності з Махном» Олесь Доній: «Очевидно, що перспектива розвитку фестивального руху – це спеціалізація». Очільник мистецького об’єднання «Остання барикада» перший фестиваль організував ще 1998 року – на ньому відбулося перше публічне читання Лесем Подерев’янським його драматичних творів. «Ми зробили повноцінною складовою першого «Махно-фесту» літературу. Цього року літературні сцени влаштували майже всі фестивалі», – констатує Доній.

 Мінкульт за Білоножків

Утім, попри кризу, а відтак і фінансові проблеми як організаторів фестивалів, так і їхніх відвідувачів, ряди так званої фестивальної публіки поповнилися й у 2009-му. «Кількість відвідувачів щороку зростала удвічі. Починали ми з тисячі осіб. Цьогоріч за тиждень до нас завітало від 30 тис. до 50 тис. осіб», – розповідає Ольга Михайлюк про «АртПоле», один із найвідвідуваніших українських фестивалів. Київський «Го­­голь­­Fest» за 17 днів відвідали 120 тис. глядачів. «Я називаю цю публіку «паралельною Україною», – каже президент фестивалю Влад Троїцький. – Цю Україну не надто цікавить та політика, яка транслюється зараз. Вона живе у своєму світі хороших книжок, хороших фільмів, хорошої музики. Цих людей насправді багато, і саме вони можуть переформатувати країну, зробити її іншою».

Фестивалі в Україні фінансують насамперед спонсори й міжнародні партнери. Держава ж підтримує не всіх і не завжди. «Внески місцевої адміністрації, міжнародних культурних інституцій, комерційних спонсорів та публіки становлять приблизно рівні частини нашого фінансування, – розповідає директор «АртПоля». – Мінкульт фінансував нас 2008-го, а цьогоріч із незрозумілих причин не підтримав, хоча фестиваль не став гіршим. Навпаки, нинішнього року він уперше тривав тиждень, протягом якого митці мали можливість творити безпосередньо на фестивалі, залучаючи публіку. Міністерство молоді та спорту підтримувало цього року лише одну майстерню – анімаційну». 50% фінансування «ГогольFest-2009» забезпечив президент «Квазар-Мікро» меценат Євген Уткін, ще 5% набігло з продажу квитків. Міністерство культури і туризму обіцяло покрити 7% бюджету, проте грошей досі не надало. Під непокриті витрати Влад Троїцький взяв безвідсотковий кредит.

Цьогоріч Міністерство культури і туризму України підтримало близько 50 різнопланових фестивалів, поміж яких «Трипільське коло», «День незалежності з Махном», «Мазепа-фест» та ціла низка локальних. Поряд із класичною музикою Мінкульт інерційно підтримує шароварні огляди художньої самодіяльності й навіть реліктовий фестиваль подружжя Білоножків «Мелодія двох сердець», який, за великим рахунком, мали б фінансувати са­­мі Білоножки.

Рішення про надання державної підтримки приймається на засіданні колегії міністерства, до складу якої входять близько 30 експертів. Організатори фестивалів закликають залучати більше міжнародних експертів задля уник­­нення корупції і пропонують зробити механізм підтримки прозорішим, передбачивши систему державних грантів. Зрозуміло, що фінансувати з держбюджету всі культурні ініціативи неможливо, проте Мінкульту варто було б визначити мистецькі пріоритети. «Потрібен конкурс проектів, на який ми могли б прийти з фестивалями, – вважає Ольга Михайлюк. – Не завадила б також дискусія, щоби кожен міг захистити свій проект».

 Культуру в регіони

Київський гурт «Димна суміш» успішною музичною кар’єрою завдячує саме фестивалю. «Перемога на «Червоній руті–99» стала для нас справжнім поштовхом, – пригадує вокаліст Саша Чемеров. – Якби не було цього фестивалю, напевно, не було б і гурту».

Фестивалі здатні не лише виводити в люди молодих музикантів чи пробуджувати інтерес до немасових видів мистецтва, а й робити українські регіони привабливішими для туристів. Хоча самі регіони, за винятком західних, до цього не завжди готові.

Ольга Михайлюк пригадує перші сільські збори у Воробіївському клубі, організовані напередодні переїзду фестивалю з Шешорів на Вінничину: «Ми зробили фільм про те, як розвиватиметься фестиваль. Окрім мене приїхали директор Польського інституту Єжи Онух, польський художник Ярек Кожяра, українські художники, знімальна група… Але на збори прийшло п’ятеро осіб включно із сільським головою». У перший рік ніхто з місцевих не селив до себе фестивальників, які легко знаходили ночівлю в карпатських господарів. За три роки відбувся очевидний прогрес: до фестивальних квартирантів уже вишикувалася черга. «Зараз у місцевій школі й вінницькому училищі крутять дискотеки під музику «АртПо­­ля», – хвалиться Ольга, – а туристи і без фестивалю приїздять до місцевих господарів. Це те, чого ми прагнули». Наступного року «АртПоле» переїде, найімовірніше, на Черкащину, щоб привернути туристичну увагу до центральної України.

Сучасних махновців теж не одразу полюбила запорізька влада. «У Гуляйполі на нас дивилися, як на дійну корову, – розповідає Олесь Доній. – Лише за оренду стадіону ми щороку платили 20 тис. грн. На четвертий рік фестивалю місцева влада підключилася до виготовлення сувенірної продукції, тобто нарешті зрозуміла, що фестиваль може бути одним із брендів області». Але й «Махно-фест» у новому році також здійметься з насидженого місця. «За чотири роки ми зробили для Гуляйполя все, що могли, – вважає Доній. – Міграція фестивалю абсолютно відповідає духу махновщини. Адже Махно брав то Катеринослав, то Старобільськ на Луганщині, то Перекоп. Як мінімум у цьому ареалі ми можемо проводити наступний фестиваль».

Незважаючи на проблеми з фінансуванням, наступний рік буде насичений фестивалями, під які вже зараз формуються бюджети. Однак, як засвідчив кризовий 2009-й, до фестивальної романтики організатори неодмінно мають додати професіоналізм, який забезпечить і комерційний успіх мистецьких проектів. Що, своєю чергою, дасть змогу уникнути фестивальних форс-мажорів, подібних до цьогорічних.[1625]