Незаперечним інтелектуальним лідером бачванських українців є академік НАН України, професор Новосадського університету Юліан Тамаш. Він представляє свій народ у політиці, літературі й науці. Намагається не втрачати контакти з історичною батьківщиною – Україною.
У. Т.: Як живеться академікові НАН України за 1300 км від Києва?
– Бути україністом у Сербії – як ченцем у пустелі. Славістика тут розвинута, але серби проросійськи орієнтовані. Сербських славістів цікавить Росія, Чехія й Польща, а Україна – ні, на неї вони дивляться через російські окуляри. Якщо бути твердим україністом, то це може викликати конфлікти в Сербській академії наук чи в університеті. Я займаюся русинською літературою в контексті української. Нещодавно побачила світ моя книжка про малі літературні традиції світу. Тут я розглянув і русинську літературу в руслі української. Але є й інші літературні традиції, скажімо, кавказьких народів, сибірських народів, лужицьких сербів, кашубів, індіанська література, африканські й азійські літературні традиції.
У. Т.: Бачванські руснаки – це, на вашу думку, окремий етнос чи субетнос українців?
– Цей русинський етнос чи субетнос об’єктивно був зв’язаний із українським контекстом. Просто це тепер більше політичне питання, ніж наукове. Об’єктивно, коли взяти до уваги всі факти, всі дані, які свідчать про 8 століть життя руснаків і русинської ідентичності, то найбільше історичних зв’язків русинського ідентитету саме з українським контекстом. Ось, скажімо, на цих просторах Бачки перебував Володимир Гнатюк. Він багато зробив для руснаків, включаючи записи русинського фольклору, й він завжди наголошував, що русинська різниця, яка склалась історично, не від’єднує, а навпаки, дає життя бачванським руснакам, і вони належать до корпусу українського народу. За Гнатюком пішов і Грушевський, і Франко. Натомість ніхто ніколи не казав, що історичні відмінності, які характеризують руснаків у Бачці, треба забути. Ні, це має бути так, як є – одна гілка українського дерева. І мої дослідження регіональних літературних традицій світу говорять, що дуже легко перетворити одну регіональну традицію в національну, якби були історичні сили й склалися умови. А якщо протягом восьми століть ця русинська ідентичність не могла цього зробити, то як вона тепер, коли живе діаспорою в п’яти-шести країнах Центральної Європи малими островами по 15000–20000, може дійти до національної? Просто русинські традиції, розпорошені різними країнами, є регіональними традиціями українського народу. Й коли людина має здоровий глузд, то вона це розуміє.
У. Т.: Що допомогло зберегти руснакам свій культурний анклав за ці більш ніж 270 років?
– У Бачці, сьогоднішній Воєводині, а колишній Південній Угорщині, ми були завжди між двома вогнями. Ніхто з державотворчих народів не вважав нас ані своїми, ані чужими. Просто нас толерували. Скажімо в Угорщині, Словаччині чи Польщі унія була сильніша, й там процеси асиміляції йшли швидше. Ми зберігали ідентичність у хаті, але й певною мірою адаптовувалися до суспільства, держави, до яких належали. Русини пам’ятали власну історію й водночас не до кінця знали її. Кожен державотворчий народ не сприяє тому, щоб національні меншини дійшли до власного національного усвідомлення. Природною є інтеграція русинів з українським народом – це для мене незаперечне. Досвід показав, чим освіченіші руснаки з Бачки, тим вони українсько свідоміші.
У. Т.: Чи мають шанси бачванські русини вижити й зберегти свою ідентичність за часів глобалізації?
– У селі Коцура прості хлібороби, окрім русинської, володіли також сербською, німецькою й угорською мовами. Сто років тому вони жили, як у теперішньому глобальному селі. Вони зберегли джерельні вартості своєї ідентичності, а почувалися часткою ширшого світу. Просто якби ви мали 15 000 голосів на якихось виборах і хотіли би здобути права для меншини, то ці голоси нічого не вирішать, їх замало. Але якщо є 5-10 активних людей із русинською свідомістю, котрі трактують світ як власний дім, то вони можуть більше зробити для збереження ідентичності, ніж усі 15 000 разом узяті. В публічному житті Сербії ми маємо певну вартість. І якби в нас не було цих 20 людей, які активно підтримують українську свідомість русинів, то ми б уже давно зникли.
У. Т.: За часів Мілошевича ви емігрували до Канади й отримали там політичний притулок. Що спонукало повернутися?
– У Канаду я втікав, бо не хотів тут нікого вбивати (професора Тамаша мобілізували до лав югославської армії. – Ред.). Не хотів, щоб людина, гірша за мене, вбила мене, й щоб часом я, коли стріляв би, не вбив кращої за себе людини. Сподівався, що за оканом буде місце для професора, адже знав українську, східнослов’янські літератури, знав і південнослов’янські – сербську, хорватську, македонську. Проте в США та Канаді слов’янськими літературами, та навіть і власною, не дуже цікавляться. Там долар вирішує все. І я повернувся.
У. Т.: Ваша літературна творчість досить самобутня. Кого вважаєте за власних учителів?
– Може, у світовій літературі маю якихось учителів. У русинській літературі я сам собі і корінь, і крона. Сподіваюся на одне: коли моя етнічна спільнота щезне в історії, то залишиться літературний твір, як для шумерсько-вавилонської культури епос про Ґільґамеша. Це не скромно, що так кажу, але надіюся, такий твір напишу. В русинській літературі шаную Гавриїла Костельника й Михайла Ковача. Костельник мовою Руського Керестура не описував проблем лише села, а й мав світовий контекст, і я собі поставив таку планку. Державні й національні рамки я поважаю, як громадянин держави, в якій живу, і з національної точки зору я русинського джерела, а український світ вважаю за особисте єство. Проте всі інші орієнтири – світові.
У. Т.: Ви вживаєте обсценну лексику й часто в прозі можна знайти досить відверті сцени. Наскільки я знаю, руснаки мають досить консервативні погляди…
– Є такі думки, що я нетиповий руснак. Є й жарти, що я або українець, або єврей. Ну, щось тут із моїм русинським корінням не все гаразд. Я просто не поділяю цей горизонт цінностей, у якому жила русинська спільнота. І моя літературна концепція така, що література – це тотальна гра.
У. Т.: Гра в бісер?
– Так, буквально все має грати. Я хотів зробити тотальну літературу, в якій усі можливі функції були б показані. Ви сказали, що є слова, які належать до гротеску. А гротеск існує паралельно з кращою стороною нашого життя. Буквально за мить у нас одночасно живе дитина й старець, звір і ангел, чоловік і жінка. Письменник повинен бачити ці амплітуди. Коли це вдається, то гротеск – тільки одна зі сторін нашого життя.
У. Т.: Чи правда, що ваш роман номінований на Нобелівську премію?
– Правда. Кожні 4–5 років Нобелівську премію присуджують письменникам малих літератур. Чи колись її отримаю, чи ні – це Бог знає. Думаю, для початку треба перекласти дві-три мої книжки німецькою та англійською мовами.
БІОГРАФІЧНА НОТА
Юліан Тамаш народився 1950 р. у Вербасі (Сербія). Вивчав південнослов’янські літератури в Новому Саді, де й здобув ступінь доктора літературознавства. Автор монографій: «Русинська література» та «Українська література між Сходом та Заходом», «Велич малих» (сербською мовою); книжок поезій: «Небо на колінах», «Пісні про порох», «Звичайний день», «Впадемо наче роса», «Втіха природи», «Пісок і час», «Золота хмара» та ін.; роману «Окупаний у вічності»; книжок-есе: «Очерет, який думає», «Гавриїл Костельник між доктриною та природою», «Володимир Гнатюк й ідентитет русинів Угорщини і Югославії», «Дарунки моїх братів». Академік НАН України з 1997 р.