Дівчисько і смерть

Вона листувалася з Гі де Мопассаном. Жюль Бас­тьєн-Лепаж, Еміль Золя й Анатоль Франс вважали її видатним художником, а паризькі салони тільки підтверджували це. Її високо цінували Леся Українка, Ада Негрі, Велімір Хлєбніков. Марина Цвєтаєва присвятила її пам’яті свою першу збірку «Вечерний альбом». І досі у Франції є Товариство друзів Марії Башкирцевої, а мешканці Ніцци назвали її ім’ям вулицю й спорудили на її честь водограй. Напрочуд обдарована, – живопис, спів, виняткова музикальність, – у світову історію Марія Башкирцева все ж увійшла своїм «Щоденником».

Наодинці з усіма

Ця сповідь, видана 1887 року спочатку французькою, а згодом майже всіма європейськими мовами, одразу стала бестселером, сенсацією, що на межі двох століть перейшла у справжню світову «башкирцевоманію». «Щоденником» захоплювались, обурювались, люто критикували і навіть ставили під сумнів його автентичність. Тим часом тиражі зростали до небачених, а листівки зі світлинами авторки та її афоризмами на звороті розходилися ліпше за фотографії Сари Бернар та Елеонори Дузе. І все це на тлі вкоріненої традиції вести щоденники! Бо тоді своє життя занотовували чи не всі письменні: від імператорів, художників, учених до торгівців зеленню й екзальтованих гімназисток.  

То що ж вразило? Те, що вражає і досі. Відчайдушна, нечувана за тих часів відвертість, що межувала з цинізмом, шокуюча, безжальна нещадність до себе. Не соромлячись, вона скидала на сторінки щоденника всі емоції, думки, всі свої любовні й сексуальні переживання. До того ж приправляла їх таким душевним ексгібіціонізмом, на який наразі можуть відважитися хіба що шоу- чи кінозірки, до того ж лише на вимогу продюсерів. Або загнані у глухий кут політики, щоб виклянчити співчуття плебсу і підчистити репутацію. Ну й, може, дописувачі ЖЖ, проте вони зазвичай аноніми й недотичні до красного письменства.

Авторка «Щоденника» не була ані згасаючою шоу-зіркою, ані заплямованим політиком, а від ЖЖ її відділяло понад 100 років. Просто тинейджеркою, яка народилася зі спопеляючою жагою життя і самовдосконалення. Та більше за все її ятрила думка про повне забуття, що чекає на неї після смерті.

Цікаво, яким би став світ, якби всі люди так відчували вартість кожної миті й власну непересічність? Англійською таких обранців називають self-made. В українській теж достатньо дефініцій на основі self, що пасують отому зухвалому дівчиську. Самобутня, самовлад­на, самодостатня, самозакохана, самовпевнена, свавільна, самодурка, самовіддана, самокритична, самозаглиблена, самозванка, самотня… Долею приречена вмерти юнкою.
 
Мадемуазель Марі

Вона народилася 24 листопада 1858 року в українському селі Гавронці у маєтку батька Костянтина Башкирцева, великого землевласника й очільника дворянства Полтавської губернії. Родина батька була не просто знатною й заможною: розкошами і стилем життя могла посперечатися з князями Кочубеями, які жили поруч у славетній Диканьці. Мати, Марія Бабаніна, хар­ків’янка, донька полковника – аристократа, англомана, бібліофіла й поціновувача мистецтв.

Та окрім шляхетного походження і статків обидві родини мали свої «скелети у шафах», які не вважали за потрібне приховувати від малої. І цей тягар Марія Башкирцева нестиме до останніх днів. Змалечку вона знала, що батько ловелас і розпусник, а мати вийшла за нього заміж вже вагітною, до того ж татко «подарував» нареченій венеричну хворобу. Що мамин брат дядько Жорж – картяр, п’яниця і пройдисвіт, якого ледве врятували від буцегарні. Що мамина сестра Надін одружила на собі багатія, який був несповна розуму і невдовзі помер, після чого його рідня подала до суду, оскаржуючи підпис на заповіті. Тож коли влітку 1870 року рештки родини виїхали за кордон, це було радше схоже на втечу, а самі вони – на вигнанців.

Сім’я в екзилі: мама, тітка Надін, дядько Жорж, дідусь по матері, молодший братик Поль і мадемуазель Марі – так тепер називатимуть Марію Башкирцеву. Географія подорожей: Відень, Баден-Баден, Женева, Рим, Неаполь, Капрі, Лондон, Париж, поки нарешті не знайшлося місце до вподоби – Ніцца, столиця Лазурного берега Франції. Спочатку розкішну віллу наймають, згодом не менш розкішну купують. Час від часу їздять до Монте-Карло пограти в казино – Марія виграє завжди. Власним екіпажем мандрують узбережжям, ніде не пропускають жодного платного балу чи маскараду. Як і жодної прем’єри в Парижі, там само замовляють вишукані туалети й прикраси. Проживають спірні тітчині гроші.

Хоча є одна обставина, що суттєво псує це свято життя: до добропорядного товариства їм зась. Чутки про суддівські позови у Полтаві дійшли й до Франції. Тож родину не запрошують на бали та зібрання ані до космополітичного Середземноморського клубу, ані до снобістського консульства Російської імперії. Дорослі роздратовані, а для Марі сімейне ізгойство – справжня трагедія. Втім, вона не з тих, для кого існують непереборні обставини.

Щоб довести свою належність до вибранців, дівчинка вдається до дитячих бунтів і ризикованих ескапад. Вона музикальна й має напрочуд гарне сопрано, тож влаштовує імпровізовані концерти прямо на вулицях. Начитавшись у газетах про рух суфражисток, виголошує на місцевому ринку запальні промови щодо прав жінок. Прискіпливо розглядає себе у дзеркалі й, упевнившись у власній чарівності, вдягає всі мамині й тітчині коштовності, щоб пройтися у полудень набережною…

І починає вести щоденник, але не потайки, не для себе, як буває зазвичай. Марія нахабно хоче бути почутою всіма: «Читайте, добродії, і вчіться! Цей щоденник – найкорисніше і найповчальніше чтиво у світі з-поміж тих, які були, є і будуть. Ось життя з усіма його найменшими подробицями, ось жінка з усіма її думками і надіями, розчаруваннями, неподобствами, привабами, печалями й радощами. Я ще не зовсім жінка, але я виросту. Моє життя без щонайменших прикрас і брехні можна буде простежити від дитинства до смерті…»   

На фото Марія Башкирцева у рідних Гавронцях

Живи швидко – помри молодим!

Це епатажне гасло народилось у минулому столітті в середовищі просунутих західних шістдесятників. Чотирнадцятирічна Маруся, ще навіть не здогадуючись, як мало часу їй відміряно, теж вирішує жити з прискоренням. Вона ставить собі за мету, по-перше, якомога швидше пройти ліцейський курс навчання, по-друге, взяти шлюб із кимось з вищого світу. Якщо останнє родина вітає, то бажання дівчинки вчитися за таких статків викликає подив. Та з нею не посперечаєшся, і ось уже запрошуються найкращі вчителі, які займаються з дівчам по дев’ять годин на день.  

Паралельно Марія шукає нареченого. Чи була вона Лолітою? Радше авантюристкою, та і їй до смаку всі виверти кокетства та зваби, і вона вміло користується ними. Проте це зовсім не заважає дівчинці закохуватися по-справжньому й по-справжньому страждати. Та все марно. Герцог Гамільтон, барон д’Ервінен, племінник кардинала П’єтро Антонеллі, граф Алекс Лардерель, спадкоємець мільйонів Еміль д’Одіфре, депутат парламенту Поль Кассаньяк далі залицянь не йдуть. Їх відлякують каламутні чутки, що супроводжують родину Башкир­цевих-Бабаніних. Так само й українських багатіїв, яких дівчисько намагається вразити 30 паризькими туалетами, які привезла до Полтави. А втім, на батьківщині їй не до омріяного шлюбу. Вона підкорена краєвидами, які вже почала забувати, пишається, коли селяни розуміють її українську, співає з ними, вчиться танців, скрупульозно замальовує народне вбрання й сама залюбки ходить в українських строях і так фотографується на згадку…

По поверненні до Ніцци ейфорія розвіюється: дівчина раптом чітко усвідомлює, що назавжди залишиться дамою демімонду. Реакція? Починає палити цигарки, щоб захворіти і швидше померти. А втім, за два дні у щоденнику з’являється запис: «Взя­­ти шлюб і народити дітей? Це може кожна праля». Марі стане генієм! Вона складає новий план занять, визнаючи, що її освіта хаотична й безсистемна. Як у лихоманці, читає щодня по п’ять-шість книжок сімома мовами, майже не спить, по кілька годин поспіль грає на роялі, бере уроки співу, мріючи стати оперною дівою. А в щоденнику все частіше вигулькують фрази на кшталт: «Я хочу жити швидше, швидше, швидше…». І це її лякає: «Боюся, що бажання жити на всіх парах є ознакою недовговічності», а далі: «Я схожа на свічу, розрубану на чотири частки, що палають з усіх кінців…»

Листи незнайомки

1877 рік. Марія Башкирцева в Парижі. Їй 19, і вона нарешті визначилася остаточно: буде художником. Забуті сукні від Корфа й капелюшки від Ребу. Витівниця, пустунка, яка донедавна вдягалася тільки в біле й прогулювалась у супроводі найнятого «для контрасту» негреняти на прізвисько Шоколад, відвідує приватну академію Робера Жуліана вдягнена у скром­­ну чорну суконьку з білим комірцем. Працює, як завжди, несамовито, по 12–14 годин на день, шкодуючи час навіть на їжу: «Це мій світ! Я ладна вбити себе, що не почала раніше!» За два роки освоює семирічний курс навчання й отримує золоту медаль на конкурсі навчальних робіт, а за рік її картину вперше запрошують до Салону.

Та доля вже чатує. Хвороблива з дитинства, Марія ніколи не звертала уваги на свої немочі й зневажала тих, хто занадто піклується про своє здоров’я. Скоротечні сухоти й на сьогодні є надсерйозним діагнозом, а наприкінці ХІХ століття і поготів. Чотири останні роки – це двобій зі заздалегідь відомим переможцем. Чи змінила мадемуазель Марі спосіб життя? Мусила. І на лікування згодилася, і вирушила з батьками на прощу до Києво-Печерської лаври, а ось працювати так напружено, як раніше, не полишила. Ще й почала займатися скульптурою. Навіть коли майже втратила слух, навіть коли вже була несила відвідувати заняття в академії. Вона ще встигне потоваришувати з відомим французьким художником Бас­тьєн-Ле­пажем і власноруч отримати золоту медаль Салону. Чарівна, сяюча, і тільки рідні знали, що Марія тримається на ногах лише завдяки морфію…

А коли вже й не вставала, розпочала епістолярний роман із Гі де Мопассаном. До речі, частково оприлюднені після смерті Башкирцевої, ці тексти спровокували справжню епідемію: сотні несамовитих послідовниць інкогніто завалювали одкровеннями знаменитих людей. А згодом навіть виник літературний жанр, де фабулою якраз і було листування з незнайомками: Стефан Цвейг, Андре Моруа…
Марія й раніше вдавалася до розіграшів і містифікацій, та зараз їй був потрібен останній співрозмовник. Мопассан не міг не озватися на ці, безперечно, талановиті листи: дотепні, грайливі, ризиковано еротичні, з посиланнями на античних філософів і сучасних політиків. Та йому цього замало. Письменник намагається розкрити анонімність незнайомки, він просить, наполягає на зустрічі, але листування уривається.

Подейкують, що вражений білосніжним похоронним кортежем Марії Башкирцевої Мопассан здогадався, хто саме йому писав, і виголосив пафосно-банальний спіч: «Це була єдина троянда у моєму житті. Якби я знав, що її шлях буде таким недовгим, я б встелив його трояндами!» А вона, згасаючи, все просила гавронських вишень…

Марія померла 13 листопада 1884 року в неповні 26 років. Похована на паризькому цвинтарі Пассі.

Зі 150 створених нею картин більшість загинули під час Другої світової. Кілька полотен усе ж можна побачити в Луврі, музеї Орсе, Національному музеї Люксембургу, музеї Жюля Шере у Ніцці, Російському музеї Санкт-Петербургу, художніх музеях Дніпропетровська, Харкова, Сум.

У 1980-х знайшли оригінали її щоденників, і виявилося, що, готуючи їх до друку, родичі зробили багато купюр, а деякі розділи взагалі вилучили. Найімовірніше, щоб приховати сімейні таємниці. Нещодавно повний текст, а це 16 томів, було видано французькою, та сенсація не повторилася.  

Що ж залишилося? Скалка вічності. Тобто легенда, міф, флер, луна, присмак, відблиск, тінь, що вагоміші за реальні життя, тіло, голос, а інколи й спомин. А ще молодий вишневий садок, посаджений у пам’ять про Марію в її рідних Гавронцях.

Картина "В ательє"

[1720]