Міcія невиконана

На переконання Ющенка, іс­­то­­ричність його місії гідно оцінять лише наступні покоління: мовляв, виборці ще не до кінця розуміють логіку його дій. Утім, не менш важливі інші оцінки – ті, які сьогодні дають діяльності політика люди, котрі п’ять років тому довірили йому свою долю. Люди, чию віру в «народну» владу, в лояльну до своїх громадян державу Віктор Ющенко підірвав, якщо не знищив. У їхніх оцінках негативу набагато біль­­ше, ніж позитиву. Тому з президентом можна погодитися хіба що в тому, що він, напевне, опинився не у свій час не на своєму місці.

 

Заручник обставин

 

У 1993 році, попри спротив Віктора Андрійовича, Вадим Гетьман і тодішній голова Верховної Ради України Іван Плющ умовили його погодитися на посаду голови правління Національного банку України. Власне, вже тоді Ющенко перетворився на заручника обставин. Як і пізніше, коли 1999-го опинився у прем’єрському кріслі.

 

Так само, здається, несподівано для самого себе та свого оточення, 2004 року він став лідером опозиції та кандидатом у президенти.

 

Хто знає, якби не відставка 26 квітня 2001 року з посади глави уряду, чи пішов би він проти Леоніда Кучми, якого називав своїм батьком? Але на той час саме він виявився найкращою кандидатурою на лідера опозиції: молодий, гарної зовнішності й статури, не без амбіцій та ще і ображений відставкою, інтелігентний, тобто з ним, напевне, можна домовлятися, вміє довго і розумно говорити про вузькопрофесійні речі. Навколо Ющенка стали гуртуватися політики і бізнесмени, які з різних причин не потрапили до команди Кучми, а отже, були усунуті від державної годівниці. поступово він перетворився на символ опозиційної боротьби в Україні. Утім, навряд чи він цьому опирався – будь-хто йде в політику не для того, щоб бути аутсайдером. Хоча, можливо, Ющенкові з його самозаглибленістю і любов’ю до вічних цінностей не раз хотілося все кинути, зійти з дистанції й зайнятися пасікою або гончарством. Але в нього не було іншого виходу, як іти далі й перемагати на президентських виборах 2004 року. Зроблені на нього ставки були надто високими. Ющенко не мав права на програш.

 

Втрачені ілюзії

 

За словами президента, він, як і більшість українців, розчарований тим, що сталося після Майдану. Втім, Віктор Андрійович мав би усвідомити: для виборців саме він, а не баба Параска, був і залишається символом Майдану. Тож розчарування, що охопило українців після 2005-го, тісно пов’язане саме з його іменем. Лише 6,9% опитаних соціологічною службою Центру Разумкова з 19 по 26 жовтня 2009 року вважають, що події в Україні розвиваються у правильному напрямку, тоді як протилежної думки дотримуються 81,1% респондентів. У квітні 2005-го те, що відбувалося в державі, схвалювали 53,5% учасників аналогічного опитування, скептиками ж тоді виявилися 23% респондентів.

 

Ющенкові напрочуд швид­­ко вдалося розтринькати кредит народної довіри. Бандити так і не сіли в тюрми; хабарництво перетворилося на одну із загроз національній безпеці держави; політична криза стала в Україні перманентним явищем; економічні реформи залишилися лише деклараціями; президент не ініціював жодного дієвого рішення задля розвитку української мови тощо (про виконані/невиконані обіцянки президента див.тут).

 

Натомість країна стала свідком шароварних, провінційних культурних заходів під патронатом президента (погляд Петра Таращука на культурну деградацію суспільства читайте на стор. 30), гнівного розгону Ющенком Державтоінспекції (а потім поновлення), численних нарад-поси­де­ньок із підприємцями, безперспективної війни Секретаріату президента із Кабінетом Міністрів, безрезультатних перемовин Києва з європейськими партнерами щодо спрощення візового режиму для українських громадян тощо.

 

Звісно ж, Віктор Андрійович може безкінечно повторювати, що не все в Україні залежало лише від його волі. Утім, цілком очевидно: президент мав і має достатній арсенал повноважень, щоб кардинально впливати на економічне та політичне життя в Україні. До речі, частково він ними користувався: у 2005-му президент Ющенко демонстративно відправив уряд Юлії Ти­мошенко у відставку, а в 2006 та 2008 роках візував укази про розпуск парламенту. Однак Юлія Володимирівна повторно очолила Кабмін, а Верховна Рада так і не стала лояльнішою до президента.

 

Політичну кризу, що весь час супроводжувала президентство Віктора Ющенка, восени 2008 року поглибили ще й фінансові проблеми в Україні. Віктор Андрійович, який із гордістю повторює, що належить до п’ятірки найкращих банкірів світу, не зміг (чи просто не захотів допомогти уряду) зарадити крутому піке національної валюти та вітчизняної банківської системи. Президент, який у цей важкий час мав би перебрати на себе роль антикризового менеджера, періодично стає навіть не «над сутичкою», а просто на бік популістів. Найсвіжіший приклад – підписання закону про підвищення соціальних стандартів, хоча до цього не раз заявляв про рекордний бюджетний дефіцит, до якого доклав руку уряд Тимошенко.

 

Вороже оточення

 

Як з’ясувалося, президент Ющен­­ко виявився неготовим ділитися зі своїми соратниками владою. За п’ять років свого президентства він кардинально змінив своє найближче оточення. Надто вже різношерстою була ющенківська команда зразка 2004 року, об’єднана не певною ідеологією, не спільним баченням шляхів модернізації країни, а лише бажанням здобути владу з усіма її наслідками: посадами, важелями впливу, ресурсами, захистом бізнес-інтересів тощо. Або хоча б якусь ситуативну вигоду. Напевно, Віктор Андрійович не виправдовував і сподівань «любих друзів». Його часто звинувачували в тому, що легко піддається впливам, тож, можливо, намагаючись довести протилежне, він не довіряв навіть найближчому оточенню. До того ж людина, яка не має власної чіткої стратегії дій, зазвичай погано уявляє, кому можна вірити, на кого можна покластися. З різних причин його покинули Давид Жванія, Олександр Морозов, Микола Мартиненко, Микола Томенко, Олександр Зінченко, Олександр Третьяков, Олег Рибачук, Віктор Балога та багато інших людей, які досить тривалий час були його соратниками і друзями. Саме вони доклалися – і фінансово, і організаційно – до перемоги Ющенка 2004 року. Натомість із часом перетворилися на його затятих ворогів (див. стор. 24 ). Дійшло до того, що свого кума і друга Давида Жванію Ющенко навіть намагався позбавити українського громадянства. Вірними президентові залишилися лише кілька осіб, із якими йому (і їм із ним) комфортно жити і працювати. Саме цим людям ще вдається підтримувати життя у партії «Наша Україна», занедбаній Віктором Ющенком. У 2004-му ця політична сила мала всі шанси і можливості стати провладною силою. Натомість за п’ять років вона перетворилася на маловпливову партію сімейного типу на чолі з Вірою Ульянченко і Віктором Ющенком.

 

Одне слово, президент Ющен­­ко достатньо доклався до того, щоб президентську кампанію 2010 року розпочинати з деморалізованою партією замість дієвої команди.

 

Політична пенсія

 

Шанси Віктора Ющенка на перемогу у виборах-2010, як свідчать соціологічні опитування, мінімальні. Чи зможе Ющенко, подібно до Леоніда Кучми, домовитися з майбутнім переможцем і підіграти йому в обмін на гарантії недоторканності? Теоретично так. Але у разі, якщо перемогу здобуде Віктор Янукович. Віктор Андрійович мав і має хороші стосунки з лідерами донецького фінансово-політичного угруповання, зокрема з Рінатом Ахметовим, Борисом Колесниковим, Андрієм Клюєвим, Миколою Азаровим. В обмін на лояльність та гарантії безпеки для себе та своєї сім’ї Ющенко цілком може піти на якісь сепаратні домовленості з командою Януковича. Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко вже заявляв, що Віктор Янукович нібито пообіцяв у разі своєї перемоги на президентських виборах Вікторові Ющенку прем’єрську посаду. Днями цю версію озвучив сам лідер ПР на одному з телеканалів, припустивши, що при президенті Януковичу уряд може очолити Віктор Ющенко або Арсеній Яценюк, але не Юлія Тимошенко. Звісно, для цього потрібно, щоб Ющенко закликав своїх виборців підтримати в другому турі Януковича (погляд Самійла Ворса на можливу останню помилку Віктора Ющенка як президента читайте тут). Експерти, своєю чергою, висловили думку, що заява Януковича може бути спробою побачити, якою буде реакція виборців на такий варіант.

 

А ось із Юлією Тимошенко такі перемовини навряд чи можливі. Лідер БЮТ належить до категорії політиків, які не звикли пробачати своїм опонентам образи. А Юлія Володимирівна і Віктор Андрійович вже давно пройшли у своїх стосунках «точку неповернення», і, схоже, жодна зі сторін поступатися не має наміру.

 

Тому, коли йдеться про політичне майбутнє Віктора Ющенка, не слід обмежуватися прогнозами перебування його під куполом Верховної Ради, на пасіці або біля гончарного стану в Безрадичах.