Донбаська широта

Український Донбас можна умовно поділити щонайменше на три складові. По-перше, це північний рекреаційно-культурний суб­­ре­гіон із неформальними центрами: купецьким Бахмутом та духовним Святогірськом. По-друге, це Донбас Приазовський, терени колишньої Кальміуської паланки зі столицею Маріуполем (козацькою Домахою), нині – край рибалок, металургів, моряків і приазовських греків. А третій Донбас – найвідоміший, вугледобувний. Тобто йдеться про Донецьк і смугу містечок, зав’язаних тільки на вуглевидобуванні, що протягнулася майже прямою лінією від Донецька, Єнакієвого та Українська через Шахтарськ, Торез аж до Антрацита, майже повторюючи мапу залягання вугільних пластів у цьому регіоні. Географічно всі вони лежать на одному, 48-му градусі північної широти.

 

Кожне з цих міст має свою історію, що веде в глибину століть, але поява шахт і масова міграція сюди робочої сили з усього СРСР значно вплинули на самоідентифікацію місцевого населення. Точніше, з ідентифікацією тут проблема. Люди не можуть зрозуміти свого місця в подіях, що відбуваються навколо протягом останніх двох десятиліть – від незалежності України до Помаранчевої революції. Однак саме з цих міст вийшло багато важковаговиків вітчизняної політики. Регіон просто зітканий із взаємних суперечностей.

Коли їдеш від вокзалу кварталами, забудованими бараками та приватним сектором позаминулого сторіччя, щоб дістатися п’ятизіркового готелю «Донбас-Палас», або ж коли дивишся на розкішний стадіон «Донбас Арена», що сяє на тлі старого терикона Макіївської шахти імені Калініна, виникають суперечливі враження. Це донецьке бажання побудувати щось «най-най», поза сумнівом, похвальне. Утім, на тлі загалом занедбаної міської інфраструктури такі оази олігархічної розкоші виглядають, як золотий зуб у роті бомжа. Однак небагато донеччан задумуються над цим, оскільки в уявленні керівників міста, та й багатьох мешканців міський престиж значно важливіший за суспільну комфортність життя, тому експерименти з будівництвом пафосних об’єктів сприймаються тут схвально.

 

Донецьк – це місто, що не має тривалої історії. Аж раптом несподівано для себе воно отримало чимало грошей… І, як часто буває в таких випадках, намагається накинути собі знат­ність та престиж. Звідси й демонстраційно розміщені подарунки місту від інших столиць: копія Цар-гармати з Москви, дзвін із німецького міста Бохум, ну й архангел Михаїл, який свого часу прибрав столичний мер Олександр Омельченко з-під Київського поштамту.

 

Брак власних героїв призводить до того, що вулиці називають іменами живісіньких народних депутатів Ландика та Звягільського. Височіють у Донецьку монумент ще живому спортсменові Бубці та вкритий позолотою пам’ятник померлому 1999 року співакові Анатолію Солов’яненку.

 

 

У Торезі, центрі так званої Торезької агломерації, нас зустрічає пам’ятник освоювачам вугільного комбайну – постамент із цим самим комбайном.

 

Шахтарські міста не мають якихось чітких планів розбудови. Де створювалася копальня, там одразу виростало й шахтне селище із супутніми підприємствами. Закривалася копальня – місто вимирало.

 

Микола Мулярчук, місцевий активіст екологічного руху й адепт злиття людини з природою, переконаний: «Що може бути краще від екологічної комуни поміж териконів? Тут безліч покинутих кар’єрів з ідеально чистою водою: хочеш – лови рибу, хочеш – моржуй і рятуйся від алкоголізму. Навіть є щось на кшталт школи, в якій комунари вчать місцевих безпритульних підлітків, котрі у 14–15 років не вміють писати і читати. Усе на громадських засадах – ми добровільно виходимо також на прибирання території від сміття, яке сюди постійно накидають менш просунуті в питаннях екології торезці».

 

Попри запевнення Мулярчука й те, що краса териконів оспівана цілою плеядою українських радянських поетів, чомусь місто Торез не налаштовує на поетичний лад. Мабуть, щось таки збилося в «сонячних кларнетах». Люди тут виглядають байдужими до шахтарської праці. Й навіть фраза з підручника, що площа основи терикона шахти, приміром, «Кочегарка» у 20 разів більша за піраміду Хеопса, чомусь нікого нині не надихає. «У нас дуже красивий цвинтар, – не надто доречно каже Микола Мулярчук. – Джувага може показати».

 

Краєзнавець із Шахтарська Вадим Джувага запевняє, що знає могили всіх радянських двічі Героїв Соціалістичної Праці, похованих на Донбасі. А вже останній прихисток сталінського «маяка» Олексія Стаханова на Торезькому міському погості він, за його словами, може знайти й посеред ночі із зав’язаними очима.

 

Могила героя праці виглядає скромно, але доглянуто. Гранітна брила обсаджена правильним квадратом ялиночок… Шахтарського колориту цвинтарю додають саморобні надгробки, що відображають міфологію регіону: є зроблені у вигляді терикона і навіть у вигляді копра.

 

А трохи далі височіють пам’ятники жертвам кримінальних розборок початку 1990-х: монументальні брили чорного граніту з вибитими на них фото хлопців у спортивному одязі на повний зріст. Вік загиблих – 25–30 років.  

 

 

 

 

У Шахтарську, селищі поблизу закритої нині шахти «Фомінська», теж є чому подивуватися.

 

В одному з дворів зауважуємо брухт – від старих м’ясо­рубок до розрізаних кузовів автомобілів. Господар обійстя на ім’я Ігор запевняє, що залізяччя – сталий і респектабельний бізнес. «Його по тутешніх землях розкидано ще на покоління», – переконано каже він. Однак життя панові Ігорю отруює інше: він не певен, що весь зібраний важкою працею брухт, разом із хатою в один день не проваляться під землю. В буквальному сенсі, бо під містечком тут – закинуті шахтні виробітки, що потроху освоюються кустарними засобами. А такі методи вуглевидобутку колись обов’язково призведуть до обвалу, тож побоювання Ігоря навряд безпідставні.

 

Одразу за його будинком бачимо яму завглибшки метрів зо п’ять. Якісь люди свого часу приїхали сюди з бульдозерами і почали рити землю, мабуть, сподіваючись вийти на закинуту шахту. Мешканці міста їх прогнали – у селищі поблизу «Фомінської» люди пильні. Біля ями чатує місцева активістка Ніна Шевчук з уже заготованими листами протесту. «Ми тут охороняємо територію. Є люди, які намагаються таким чином відкривати старі пласти і копати вугілля. Влади ж ніякої немає», – пояснює вона походження провалля.

 

До речі, це схоже на правду. За п’ять днів мандрів шахтарськими містечками ми жодного разу не бачили міліціонера. На відміну від підлітків із… сокирами. Безпритульність, «виховання вулицею» – поширене тут явище.

 

 

Десь у Києві лунають рапорти про створення програми модернізації шахт, ухвалюються закони про «престижність шахтарської праці» та, що цікаво, виділяються мільярди на закриття копалень. Увесь цей пафос зникає одразу за межами Києва. У Сніжному ж після закриття шахти «Ремівка» одне за одним вмерли комбінат супутніх підприємств, лікарня (попри те що згідно з Конституцією наявна мережа медичних закладів не могла бути звужена, але закон тут, виходить, не діє) і взагалі ціле містечко Північне. Останньою постраждала доб­рот­­на триповерхова школа №2 – її також закрили. Поряд стоїть гурт батьків – виглядає автобус, який привозить учнів із іншого селища, де вони вчаться у значно гірших умовах.

 

«Закриті школи у нас прос­­то розтягуються на будматеріали, – каже голова батьківського комітету Лариса Судак. – Наприклад, Верхньо-Андріївську шко­­лу одразу ж після закриття розібрали по цеглинці. А школа, яку нам пропонують натомість, неблагополучна. Там вибиті вікна, нефарбована підлога, наркомани на подвір’ї. Школярі перед 1 вересня провели разом із батьками мітинг протесту, але це не допомогло. Суд, у який ми подали скаргу, постійно переносить засідання»…

 

Батьки показують нам дороги, розбиті багатотонними вантажівками, що возять вугілля із саморобних виробіток із сусіднього Глухівського лісу. Працюють на такій копанці від двох до двадцяти осіб, часто сімейним підрядом. Ті, хто проводить операції вуглевидобування поблизу школи, явно замахуються на більші обсяги виробництва. Просто попід школою, як згадують старожили, колись були виробітки нині закритої шахти №33. Тут уже йдеться не про самодіяльність, а про високорентабельний бізнес. Утім, досить небезпечний і такий, що до того ж не приносить користі державі, але створює проблеми і для місцевих мешканців, і для екології краю. Ламати ж криміногенні традиції важко. За 20 років самодіяльного вуглевидобутку склалися цілі трудові династії: перші господарі шахт-копанок потроху передають бізнес своїм дітям, місцевій «золотій молоді».

 

 

 

У 2003 році місто Зоринськ, розташоване в Перевальському районі практично на кордоні між Донецькою та Луганською областями, стало епіцентром сенсації: з ініціативи тодішнього профспілкового лідера (а нині – міського голови) Миколи Козюберди майже дві сотні його мешканців звернулися з листом до 19 амбасад, акредитованих в Україні, з проханням надати їм притулок, оскільки Зоринськ перебуває у стані екологічної катастрофи.

 

Прихистку, щоправда, їм ніхто не запропонував, але резонанс виявився гучним. До міста посунула преса. Тодішній прем’єр Віктор Янукович виділив зоринцям гроші на будівництво… церкви. А президент Леонід Кучма забезпечив фінансування на відкриття однієї дільниці шахти «Никанор-Нова». Цю подію в офіційних і прокучмівських медіа подавали як «відкриття першої української шахти» часів незалежності. Хоча насправді «Никанор» працює з кінця 1920-х років і на одну відкриту Леонідом Даниловичем тутешню дільницю припадає майже 20 закритих.

 

А екологічна катастрофа в Зоринську є реальною. Як і соціальна, культурна, житлово-комунальна… Особливо це відчуваєш, спостерігаючи, як населення акуратно збирає дощову воду під своїми дахами.

 

«Самодіяльні виробітки призвели до того, що вода зникла в криницях, – пояснюють місцеві мешканці. – У нас же є місця, де вугільні пласти виходять на поверхню, і їх зараз відверто копають, прямо посеред навколишніх лісів, на городах, порушуючи водоносні горизонти».

 

Ні міліція, ні екологічна інспекція сюди просто не доїжджають, а якщо якимось дивом і з’являються в Зоринську, то впритул не помічають розробок вугілля. Присутність влади відчувається лише в тіньовому варіанті, де господарі саморобних шахт і є владою, а вантажні машини з контрафакт­ним вугіллям спокійно їздять повз пост ДАІ, працівники якого їх уперто не помічають. Хтось, вочевидь, незле освоює гроші, виділені «на підтримку шахтарям», принаймні на місцях коштів не бачать. Котловани ж для незаконного видобутку вугілля вже впритул наблизилися до міського цвинтаря.

 

Хоча, можливо, незабаром вже й помирати у Зоринську буде нікому. Квартали п’яти­поверхових будинків, що активно зводились тут у 1950-х роках, стоять порожні із закладеними цеглою вікнами. Діти граються на руїнах колишнього дитячого садка. Цей масив під назвою «П’ятихатки» входить до неформального маршруту всіх політиків, які заїздять до Зоринська. І, напевно, ніде в Україні не спостерігалося такої концентрації даних людям брехливих обіцянок, як серед цих новітніх руїн.