«Демократія в Україні не є досконалою», – сказав мені кілька днів тому Ендрю Вільсон, знаний англійський аналітик, який досліджує Східну Європу. При цьому він зробив наголос на «не є досконалою». Так виглядають українські президентські вибори із західної перспективи. Оцінюють їх як своєрідний тест, що підтвердить, чи є Україна справді демократичною, чи всі на Заході лише тимчасово пройнялися такою ілюзією після Помаранчевої революції. Тому в західних дослідженнях імовірних сценаріїв акцент робиться на тому, що все можливо: фальсифікації виборів на Сході на користь біло-блакитних і таке саме дописування голосів для помаранчевих кандидатів на Заході України. А тому в Європі не виключають, що кандидат, який програє, не визнає результату і спробує повторити сценарій п’ятирічної давнини.
За такі погляди, мовляв, в Україні все можливо, я звинувачував би не лише закордонних аналітиків, а й місцевих політиків, які за минулу п’ятирічку, а особливо за останні три роки, постійно доводили: всі засоби дозволені. І це зрозуміло: атмосфера безупинної виборчої кампанії схиляє до безупинного популізму. Затирається межа, за яку не можна переступати. Щиро кажучи, не можу визначити, хто розпочав цей процес, на кому лежить відповідальність за те, що Україну за кордоном дедалі частіше сприймають як непередбачувану державу.
Здається, винними є всі основні актори політичного життя над Дніпром, оскільки жоден не опирався спокусі цинічної гри на емоціях, аби тільки випередити своїх опонентів і досягнути власної мети. Можна – зрештою, слушно – закидати Євросоюзу, що не подав Україні виразного сигналу відразу після Помаранчевої революції. Але водночас потрібно підкреслити, що замість боротися за перспективу реформ та модернізації країни українські політики вчепилися один одному в горло, ніби найважливішим питанням є те, хто ж отримає владу в 2010 році.
Банально повторювати, що останній бій розіграється між Юлією Тимошенко та Віктором Януковичем. Хоч опитування вказують на перевагу останнього, однак усе можливо. Юлія Тимошенко має ширші умови для мобілізації прихильників та меншу кількість негативно налаштованого електорату. Хоча маю свої симпатії у цих виборах, не бачу великої трагедії в перемозі будь-кого з них. Так вважають і на Заході, зокрема у Польщі. Важливіше те, щоб вибори були демократичними й відбулися без інцидентів, ніж те, хто їх виграє. Тим більше що кандидати добре відомі, якщо не сказати міцно зіграні, й більш-менш відомо, чого від них можна очікувати. Тому ніхто в Європі не крутитиме носом. У брюссельських салонах можна почути навіть, що краще хай буде передбачуваний Янукович, ніж Тимошенко, від якої невідомо чого сподіватися.
Важливішим є те, що станеться після виборів, аніж хто їх виграє. І тут прогнози західних аналітиків збігаються: перелому в реформах, найімовірніше, не буде. Ніхто не вірить у диво модернізації. Натомість важливими є бодай якась стабілізація і виразний сигнал, хто в державі буде господарем. Двовладдя останніх років призвело до того, що найповажніші політики Європи та світу не знали, з ким в Україні потрібно домовлятися. У 2010 році ця невизначеність може закінчитися. Усе поза цим аспектом буде вже успіхом. Новий український президент матиме полегшене завдання. Якщо він буде обраний демократично, не трапиться перезавантаження помаранчевих подій, вдасться створити уряд та відповідну більшість навколо глави держави у Верховній Раді, то ситуацію визнають поступом на тлі попередніх років.
Відомий американський політолог польського походження Збіґнєв Бжезінський стверджує: якщо за місяць до виборів невідомо, хто виграє, це найкращий доказ того, що держава демократична. Тож з Україною не все так погано, як хтось хотів би бачити. Утім, слід озброїтися міцними нервами, оскільки на українців чекають бурхливі емоції. У Польщі кажуть: «Аби до весни». Цього разу це прислів’я звучить винятково актуально для України. Тож видихнемо вже у березні – квітні, коли емоції стихнуть.