Туреччино, quo vadis?

Витративши роки на плекання в Туреччині «поміркованого ісламського уря­­ду», що міг би слугувати для ісламського світу «рольовою моделлю» та життєздатною демократичною альтернативою Аль-Каїді, вахабітам і «радикальній ісламській автократичній» моделі урядування в іранському стилі, західний світ постав перед питанням: «Куди прямуєш, Туреччино?»

Мрія про велич

Після великих виборчих перемог 2002 та 2007 років правляча в країні помірковано ісламістська Партія справедливості і розвитку (АКР) вирішила, що настав час втілити в життя її давню утопічну ідею про перетворення Туреччини на найпотужнішу і найвпливовішу державу на просторі від Кавказу до Північної Африки та від Балкан до Близького Сходу.

Партії справедливості і розвитку, на думку критиків, притаманна новітня неоосманська зовнішня політика, а її драйв ґрунтувався на таких двох постулатах: по-перше, Туреччина культурно не належить до західної цивілізації, що має всесвітнє значення; а по-друге, вона представник ісламської цивілізації, що має у світі обмежене значення. Отже, хоч країна і не є єдиною визначальною силою в регіоні, але з твердою підтримкою США та інших західних держав могла б від їхнього імені стати босом свого регіону.

Ці плани АКР, як виявилося, збігалися з розрахунками американської адміністрації. Зрештою, замість того щоб самим витягати голіруч із вогню такі гарячі картоплини, як Іран, Сирія, Хамас, Хезболла та, можливо, навіть Мусульманське брат­­ство, для США було краще використати Туреччину – «стратегічного партнера» і помірковану ісламську альтернативу радикальному ісламу.

Та коли реальність стикається з вигадкою або коли ідеалістичні припущення починають розглядати як реальну політику, результат неминуче стає шизофренічним. Утопія, у якій Туреччина визначає політику в регіоні, а Захід просто йде по її слідах, була безпечною, доки залишалася теорією. Коли ж вона перетворюється на зовнішньополітичний інструмент, наслід­­ки його використання можуть стати катастрофічними.

Лише торік була ілюзія, що зовнішньополітичні пріоритети АКР абсолютно збігалися з пріоритетами нової адміністрації Барака Обами у США. І якщо Туреччина побудує безпроблемні відносини зі своїми сусідами, то від цього політично та стратегічно виграють і Туреччина, і США (і Захід загалом). Міністра закордонних справ Ахмета Давутоглу, архітектора цієї політики під гаслом «жодних проблем із сусідами», в Туреччині та за кордоном возвеличували як «турецького Кіссінджера».

Крах сподівань

Усі ці піщані замки почали руйнуватися один за одним в лютому 2006 року, коли Давутоглу, ще до свого призначення міністром, організував візит до Анкари лідера військового кри­ла Хамасу Халеда Машаля. Турецько-ізраїльській політичній, військовій та стратегічній співпраці було завдано удару. Не встигли ці відносини відновитися, як у січні 2008 року прем’єр-міністр Туреччини Ресеп Таїп Ердоган, розлючений ізраїльською операцією в Секторі Газа, заявив у Давосі президентові Ізраїлю Шимону Пересу: «Ви знаєте, як вбивати!» Результатом кризи в турецько-ізраїль­ських відносинах став провал турецького посередництва в ізраїльсько-сирійських мирних переговорах.

У 2009-му, виконуючи дану Бараку Обамі обіцянку (в обмін на те, що він не називатиме геноцидом убивства вірмен в Османській імперії), Туреччина погодилася підписати з Вірменією два протоколи про поліпшення відносин та припинення блокади (її оголосили 1993 року у відповідь на окупацію вірменами Нагорного Карабаху). Результатом стала серйозна криза у відносинах з Азербайджаном. Усередині країни зазвучали звинувачення в тому, що «Туреччина зрадила Азербайджан». Та окрім спорідненості Азербайджан є ще й ключовим джерелом енергії для Туреччини, тож криза у відносинах із Баку, на думку уряду в Анкарі, коштувала «занадто дорого». Зближення з Вірменією не відбулося, адміністрація Обами була розчарована.

Цього року, намагаючись переконати Іран припинити свою ядерну програму та запобігти можливим санкціям, що завдали б серйозної шкоди турецькій економіці, Туреччина разом із Бразилією взяли на себе роль посередників між Іраном та Заходом. Вони вважали, що досягли прийнятної для Заходу угоди (збагачення урану на турецькій території), та буквально за кілька днів після цього Росія і Китай приєдналися до США й наклали на Іран санкції, проти яких проголосувала Туреччина. На Заході почали звучати коментарі на кшталт «Туреччина дрейфує на Схід». Заявивши про свою відмову від ролі посередника, Бразилія покинула Туреччину на самоті.

Прорахунком турецького уряду був і дозвіл на прорив морської блокади Сектору Газа, виданий «Флотилії свободи». Організатори акції розраховували на те, що Ізраїль не ризикне напасти на турецьке судно, блокаду буде припинено, а Туреччина стане патроном регіону. Ізраїль виявився гіршим за сомалійських піратів: перехопив флотилію у міжнародних водах, вжив силу та вбив вісьмох турецьких громадян. Окрім брутальної жорстокості Ізраїлю цей випадок виявив і «братерство» між турецьким урядом та Хамасом. Продемократичний та реформістський імідж турецької партії на Заході був зіпсутий, а враження «турецького дрейфу на Схід» посилилося. Тим часом Хамас заявив, що не вважає жодну іншу країну, крім Єгипту, здатною виступити посередником у переговорах із Фатахом. Таким чином було спростовано і враження про братерство між АКР та Хамасом, і ілюзію АКР, що «Туреччина перемагає на Близькому Сході».

І нарешті, впродовж двох років Туреччина намагалася по­вернути лояльність свого курдського населення, а також стати «природним захисником» північноіракських курдів, посприявши таким чином запланованому на червень 2010-го початку виведення американських вій­­ськ з Іраку. Та лише через кілька днів після того, як у квітні північноіракський лідер Масуд Барзані вперше за шість років відвідав Анкару й зустрівся з Даву­тоглу, сотні сепаратистів перейшли до Туреччини з Північного Іраку і вбили дев’ятьох турецьких вояків. Так зазнало краху турецько-північноіракське зближення, яке Вашингтон розгля­­дав як частину своїх зусиль, спрямованих на вихід з Іраку.

Що далі?

Серйозні наслідки зруйнованих ілюзій зовнішньополітичного курсу АКР ми побачимо в майбутньому, але проблеми вже є. По-перше, коли держсекретар США Гілларі Клінтон приймала у Вашингтоні турецьку бізнес-делегацію, делегації депутатів від АКР було відмовлено в зустрічі. Ними також знехтували американські конгресмени та єврейські організації. По-друге, після виходу Бразилії з іранського переговірного процесу Туреччина стала в ньому третьою зайвою.

По-третє, у відносинах із курдами уряд віддав ініціативу сепаратистам із Курдської робітничої партії, а погіршення відносин з Ізраїлем та США призвело до браку розвідувальних даних. По-четверте, безбарвна зовнішня політика поступово послабила заякореність Туреччини на Заході, але не дозволила їй кинути якір на Сході, тому що там домінують тиранічні режими, яким зовсім не потрібен чужий елемент. Отже, проблема не в тому, що Туреччина дрейфує на Схід. Країна, що загрузла в ілюзіях, зазнає поразок і на Заході, і на Сході.[1967]