Шлях до Євросоюзу чи спільний економічний простір у межах СНД? Теоретично відповідь на це запитання видається такою ж банальною, як рішення бути мудрим, красивим, молодим та багатим чи старим, потворним, хворим і бідним. Євросоюз, попри кризу та нинішні труднощі, є спільнотою держав економічного добробуту та демократичних свобод. СНД – це спілка країн, спаплюжених комунізмом, із затримкою в розвитку економіки та з режимами, що лише назвою нагадують демократичні.
«Стій там, іди сюди»
СНД, що виникла 1991 року, мала свій сенс. Йшлося про впорядкування співпраці між країнами, що виникли з розпадом СРСР. Стосувалося це передусім, хоч і не цілком, економічних відносин. Проблема в тому, що організація виявилася малоефективною, – не виправдав сподівань створений у 2000 році Євразійський Економічний Союз. Не була реалізована також ініціатива Єдиного економічного простору. Навряд чи буде вдалим і створюваний зараз зі скрипом Митний союз Росії, Білорусі й Казахстану.
Держави СНД поєднує чимало: ринок збуту, котрий не є таким вимогливим щодо стандартів, як західний; легкість знаходження покупців харчових продуктів, від яких ЄС оберігається високим митом; успадкована від СРСР промисловість. У цій ситуації поява спільного економічного простору виглядала б логічно, але заковика в тому, що господарська співпраця у межах СНД не є рівноправною. Усі економічні проекти контролює Росія, котра мріє передусім про власний зиск (політичний або економічний), у якому немає місця для інтересів партнерів. Росія вважає своїх колишніх васалів радше колоніями, ніж рівноправними гравцями.
Загалом країни СНД нібито мають привілеї: купують за зниженими розцінками нафту й газ. Проте за дешеву сировину Москва вимагає економічного узалежнення та політичних поступок. Маніпуляція цінами на сировину є успішним інструментом тиску. Варто згадати, що однією з причин усунення киргизького президента Курманбека Бакієва було підняття внутрішніх цін на нафту й газ. Остання газова війна з Білоруссю теж має радше політичне, ніж економічне підґрунтя. Як і угода з Україною, влада якої поміняла зниження цін на газ на продовження терміну оренди російським флотом бази в Криму.
Інша справа, що вся вина падає не тільки на Росію: влада деяких країн СНД дозволяє собою маніпулювати. Насильно нікому не накинеш дешевої сировини, і ті, хто вирішує скористатися такими пільгами, самі висловлюють згоду на залежність від Росії. Понад те, дешева сировина сповільнює модернізацію застарілої, енерговитратної інфраструктури, що віддаляє Східну Європу від стандартів ЄС. Можна сказати, що таким чином Росія, будучи головним двигуном, є одночасно головним гальмом СНД, перешкоджаючи модернізації своїх колишніх васалів.
У тіні Росії
Водночас Євросоюз робить дуже мало, щоб заохотити своїх східних сусідів до модернізаційного ривка. Показовим є ставлення до України після Помаранчевої революції. Незважаючи на багаторазові сигнали з боку Києва, Брюссель не наважився виголосити жодної декларації щодо майбутнього членства України в ЄС. Але ж не йшлося про жодні зобов’язання, конкретні дати. Якби Євросоюз зважився на бодай невелике заохочення, справи в Україні пішли б інакше.
Інтеграція з ЄС потребує значних зусиль – це не лише модернізація економіки, а й виконання євростандартів у галузі права, держінституцій, свободи ЗМІ. Про те, як це важко, може свідчити, приміром, справа реконструкції української ГТС, на яку Брюссель погодився виділити кошти за умови проведення відповідних реформ та чіткого окреслення прав власності. Модернізація газопроводу є для України стратегічним питанням, однак справа затягнулася вже на два роки. Щоби бути молодим, красивим і багатим європейцем, потрібні прозорі правила, які не грають на користь олігархічним укладам, ґвалтуванню закону, натиску на медіа, «дивам» на виборчих дільницях. І з цього погляду, звісно, «вигіднішими» є порядки в СНД.
При цьому навіть Угода про асоціацію нічого не гарантує. Імовірному зближенню Брюсселя зі Східною Європою, швидше за все, не сприятиме також і нещодавнє поліпшення відносин ЄС із Росією. Захід, як видно неозброєним оком, забув про її війну з Грузією 2008 року та повірив у модернізаційні гасла російського президента Дмітрія Мєдвєдєва. Незалежно від причин (підтверджується теорія видатного знавця Росії Річарда Пайпса, що всі російські реформи викликані ззовні) виглядає так, що маємо справу з декларацією нової революції згори у російській політиці, революції, котра повинна ґрунтуватися на політичному прагматизмі та модернізації країни.
Проблема в тому, що, як зауважує інший американський експерт Збіґнєв Бжезинський, російська влада хоче модернізації без демократизації, а зв’язки із Заходом потрібні Москві, між іншим, для того, щоб утримати свою «зону впливу» на Сході. Європейські технології, позики та інвестиції можуть стати необхідним порятунком для неабияк пошарпаної кризою та низькими цінами на сировину Росії, але потім можуть дозволити й далі використовувати нафту і газ як політичний інструмент. Політичний прагматизм Росії, що виражається, приміром, у зближенні з Польщею, має також знеохотити європейських прихильників поширення євроатлантичної спільноти на схід. А також переконати країни Балтії та Варшаву, що ліпше мати зиск із Росією, ніж підтримувати невпевнене скиглення не до кінця зрозумілих декларацій України чи Молдови, не кажучи вже про Білорусь.
Польський політичний шпагат
Як у цій ситуації поведеться Польща? Чимало залежатиме від результатів президентських виборів. Ярослав Качинський є прихильником підтримки прозахідних устремлінь українців, навіть ціною хороших відносин із Росією. Натомість Броніслав Коморовський представляє офіційний підхід партії «Громадянська платформа», за яким лише гарні відносини з Москвою дадуть Варшаві змогу успішно підтримувати держави Східної Європи на євросоюзному рівні. Втім, таке твердження справедливе за умови, що прагматизм матиме свої межі й що у випадку будь-якого загострення ситуації Польща виступить на боці своїх східних сусідів, а не Кремля. Певний оптимізм може вселяти факт, що польські євродепутати незалежно від репрезентованої позиції (трьох політичних сил) є лобістами скасування віз для України та Молдови.
Перевіркою як позиції польської влади, так і її можливостей є нелюбе в Україні Східне партнерство. Неважко здогадатися, що перебування в одному кошику Вірменії, Азербайджану, Грузії, Молдови, України та ще й на додаток Білорусі в Києві могло бути потрактоване майже як образа. Тим більше що кошти Євросоюзу на програми Партнерства є до смішного малими. Однак за допомогою цього проекту можна чимало досягнути, якщо пам’ятати про зближення з Євросоюзом країн, охоплених Партнерством. Ідеться про інстутиційні зміни, енергетичну співпрацю, спільні кроки незалежних організацій, медіа, самоврядування.
Яким є майбутнє цієї частини Європи? Значною мірою це залежить від ЄС, від того, чи вистачить країнам Заходу уяви та волі, щоби, попри власний егоїзм та страх перед Росією, відкритися для України, Молдови, Грузії… Велике значення мають Польща та її хист у створенні в ЄС сильного лобі для підтримки східних сусідів. Чи зможе Польща стати лідером цього лобіювання, наразі невідомо, але є сподівання, що так. Найбільше ж залежить від зацікавлених країн, глузду їхніх урядів, активності їхніх суспільств. Може, це звучить банально, але насильно ще ніхто нікого не ощасливив.