Хто кому родич

 

У чому шкода. Міф виправдовує застарілий моральний авторитет лише одного з центрів православної ієрархії, що перебуває на території сусідньої держави і є подекуди провідником її політичних та ідеологічних впливів.

 

Міф православного братерства України і Росії до церковної історії має лише опосередкований стосунок, а до церковної філософії та високих богословських матерій – взагалі символічний. І міфом тут є не факт віросповідання значної кількості громадян двох поліетнічних країн, а, так би мовити, штучно завищений градус «братерства».

 

 

Як і більшість малоприємних для українців ідеологічних конструкцій, міф про «братів-православних» виник за доби становлення російської імперії. В процесі «рубання вікна в Європу» Петро І повелів називати Московію Росією, щоб зробити її легітимною спадкоємицею давньоруської держави і, відповідно, давнім і повноправним учасником європейського життя з усіма його династичними шлюбами (руські князі родичалися з правлячими династіями Польщі, Угорщини, Священної Римської імперії, Швеції, Норвегії, Франції) та міждержавними відносинами. Звісно, в цій ситуації треба було зробити акцент на тому, що Київ – це «матєрь городов русскіх», а православ’я – чинник, який надає змогу претендувати на всі території, що за середньовіччя належали Русі. Нікого не бентежило, що на час хрещення Києва князем Володимиром (988 рік) православ’я ще не існувало, – християнський світ розділився на Східну і Західну церкви аж у 1054 році. Нічого, що Північно-Східні землі, на яких утворилася Московія, свого часу завзято виборювали незалежність від Києва і, щоб довести свою окремішність, князь Андрій Боголюбський у 1155 році здійснив похід на столицю, добряче її пограбував та серед інших трофеїв вивіз додому чудотворну ікону Вишгородської Богоматері. За легендою, вона була написана самим євангелістом Лукою, а Константинопольський патріарх свого часу подарував образ київському князю. Ікону «перейменували» на Володимирську Богоматір і її донині вважають захисницею Росії. Хіба не яскравий приклад «православного братерства»?

 

Коли ж вести мову про специфіку православ’я в Україні часів Великого князівства Литовського та Московії, варто згадати про ставлення до візантійського іконописного канону. В Україні було дозволено зображувати все, що не заборонено, а в Московії – заборонено все, що не дозволено. Тому в XVII столітті Московський патріарх Никон завзято боровся з іконами ­«фря­зького» (тобто італійського) та ­«по­льського» (насправді ж – українського) зразка: виколював ликам очі й розбивав дошки. Додамо також, що до кінця XVII сторіччя московити, на відміну від усього іншого православного світу, хрестилися двома, а не трьома пальцями. До всіх, хто молився до інших ікон і хрестився інакше, ніж вони, ставилися підозріло й навіть вороже.

 

 

Утім, братерство православних народів таки існує. По-перше, православному світогляду насправді властиве поняття спорідненості за вірою: згадати хоча б православні церковні братства в Україні доби ренесансу, які вирішували не лише релігійні, але й цілком цивільні проблеми громади, до якої могли входити і серби, і греки, і волохи, і болгари. По-друге, протягом своєї історії Україна була міцно та в різноманітний спосіб пов’язана з низкою православних країн (держав, народів – потрібне підкреслити). Залишмо осторонь загальновідомі контакти князівської Русі з Візантією – тут усе зрозуміло. Але й після падіння імперії у 1453 році на її колишніх теренах залишилися потужні осередки православного бого­слов’я. Найважливіший із них – чернеча республіка на горі Афон у Греції. Саме звідти звертався до краян зі своїми саркасти­чними антиуніатськими посланнями Іван Вишенський, із Афона всім православним світом розходилася «мода» на манеру іконопису та сакральну архітектуру. До речі, сербські іконописці та монументалісти впродовж віків радо відвідували наші терени, й їхні впливи вигулькують у мисте­цьких пам’ятках від Києва до Львова. Варто зауважити, що в давнину церковне мистецтво було не втіхою купки естетів, а тим, чим і мало бути за візантійським каноном – Біблією для неписьменних, і вона писалася спільною мовою для українців, сербів, волохів. У Московії ж – не без упливу запрошених італійців – розробили свій унікальний архітектурний стиль, свою мистецьку «Біблію»: неперевершену, але зовсім іншу, відмінну від стилю решти православного світу…

 

 

Між іншим, при ближчому розгляді волохи (молдовани, румуни) виявляються найближчими православними «родичами» українців – ідеться саме про спільне віросповідання і пов’язані з цим культурні та політичні взаємодії, а не про етнічну спорідненість. Наші предки віками брали жваву участь у придворних інтригах Молдови, а запорожці часом відверто втручались у внутрішні справи сусідньої держави, мотивуючи збройні вторгнення «захистом інтересів православних братів». Саме в результаті чергової подібної акції «братньої допомоги» потрапив ребром на гак славетний Байда-Вишневецький.

 

З роду молдавських господарів походив київський митрополит Петро Могила, Богдан Хмельницький бачив найпростіший шлях до створення гетьманської династії у шлюбі свого сина з дочкою володаря Молдови Василє Лупу. Успенську церкву у Львові називають часом Волоською, оскільки на прохання львівського православного братства значну частину будівельних рахунків цієї споруди сплатив молдовський господар Олександр Лопушяну та його дружина Роксана. В багатьох українських містах є вулиці з назвою «Волоська» – колишні місця компакт­ного проживання представників вищезгаданого народу, в Києві, зокрема, вона існує з давньоруських часів. А от Московська вулиця з’явилася в столиці допіру 1708 року, в процесі будівництва Печерської фортеці. Тоді, за наказом царя Петра І, киян повикидали з їхніх домівок, а коли після зведення на місці житла оборонних споруд (спрямованих, до речі, не назовні, а проти решти міста) постала нова вулиця, її заселили прибульцями з Московії.

 

 

І, можливо, найголовніше: московське православ’я закріпило тип ієрархічних стосунків у суспільстві: «Бог – у все­світі, цар – у державі, батько – в родині». Це докорінно відрізнялося від європейської традиції, де відносини будувалися за принципом угоди. Московське царство визнавало тільки одну схему: господар володарює, необмежено, і це безумовно, без будь-яких застережень і запобіжників. У Європі, до якої історично й ментально належала Україна, слуга, васал, підлеглий мав право розірвати угоду, якщо господар не дотримувався певних, заздалегідь обумовлених зобов’язань. У Московському царстві володар не мав жодних обов’язків, усі його піддані офіційно йменувалися холопами, а скасування договору спри­ймали як зраду. Утвердженням цих принципів послідовно займалося московське богослов’я. Цікаво, що коли ці культурно-ментальні розбіжності між Росією та Європою – з посиланням на велику кількість оригінальних текстів – дослідив 1981 року видатний російський культуролог Юрій Лотман, його роботу було сприйнято як дисидентську: влада чітко впіймала призначений їй сигнал.

 

Ось де слід шукати коріння непорозуміння між українською коза­цькою державою «від Богдана до Івана» та московськими царями: українці чекали від сюзерена обіцяного захисту та дотримання вольностей, а в Москві (згодом Петербурзі) щиро не розуміли, чого вони хочуть, адже влада за визначенням не може бути нікому нічого винна, а «зрадник» заслуговує анафеми…

 

Мабуть, значна частина конфліктів і між нинішніми Україною та Росією пояснюється саме різницею світосприйняття, яка бере свій початок у вельми відмінних одна від одної релігійних традиціях нібито єдиного православ’я.