Якщо вести мову про неонацистський рух, треба чітко розрізняти справжніх бійців підпільного праворадикального фронту та підлітків, чий «майн кампф» обмежується носінням армійських черевиків і криками «зіг-хайль!» у громадських місцях. Так стверджує Артем, фанат одного з провідних українських футбольних клубів, що не лише словом, а й ділом бореться за «Україну тільки для українців». «Ви не зустрінете нас на збіговиськах «нотаріально завірених» націоналістів», – запевняє він. Артем виглядає як пересічна молода людина – звичайна зачіска і вбрання – жодного натяку на приналежність до наці-скінхедів. «Про наші акції, за рідкісним винятком, ви нічого не чули – адже ми не ставимо за мету популяризувати їх, – посміхається він. – Ми боремося за білу расу вуличним терором проти інородців усіх мастей. І називаємо це «автономним спротивом Системі». Нашою об’єднавчою ідеєю є виживання білих, тому для нас союзником є симпатик наших ідей будь-якої національності з білим кольором шкіри».
Два місяці тому Артем із кількома друзями відвідав Францію, куди він їздив підтримати свій футбольний клуб. Але цим не обмежився – до й після матчу було вдосталь часу для обміну досвідом із паризькими однодумцями. Нижче – його спогади про «рейд» на Париж. Хоча редакція не поділяє поглядів співрозмовника, його пафос і лексика збережені.
«Ще до поїздки я списався по інтернету з представниками французької праворадикальної групи, які також є футбольними фанатами. Вже в Парижі зустрілися. Рішар та Поль не дуже добре знали англійську, а ми французьку – ще гірше. Та це не заважало прекрасно розуміти одне одного. Адже правильні ідеї зрозумілі всіма мовами. Через деякий час ми вийшли з центру міста й пішли однією з бічних вуличок. «Друзі, ми йдемо в «чорний» квартал, – попередив Рішар із певним острахом. – Білих тут не люблять, краще ходімо звідти – нас тільки семеро».
Кажу Рішару: «Ви втрачаєте свою країну, тому що дозволяєте чорним влаштовувати свої квартали, а потім боїтеся заходити туди!» І ми пішли вглиб. Проминувши кілька будинків, ми зустріли компанію молодих арабів, хлопців із 20, які, побачивши білих, почали улюлюкати та свистіти. Вони обступили нас, щось кричали. Рішар переклав мені на вухо: «Вони називають нас «білими виродками» та вимагають, щоб ми своїми брудними пиками не забруднювали місця, де живуть правовірні». Один із найбільш нахабних арабів, мабуть, втямив, що ми не розуміємо французької, й ламаною англійською став розповідати, як він та всі його родичі мали статеві стосунки з моєю матір’ю. Ми одразу «стрибнули» на них, і «відважні» араби з розпачливим ґвалтом кинулися навтьоки. Після цього нас «понесло».
Ми не хотіли зупинятись – особливо, коли я бачив погляди Рішара та Поля: вони дивилися на нас із неприхованою гордістю. Ми йшли далі вулицею, й кожен «чорнопикий», котрий траплявся під руку, отримував порцію розуміння про слов’янську ненависть до нахабних зайд. Хоча цієї генетичної наволочі було набагато більше, ніж нас, вони навіть не намагалися чинити гідного опору.
Раптом ми почули звуки поліцейської сирени, що з кожною секундою наближалася. Як ніколи вдало, попереду завиднів вхід до станції метро. Ми швиденько «вкатали» чергового нігера та пірнули в прохолодну темряву «підземки». Наш каральний рейд під кодовою назвою «Білий Париж» мав повний успіх без будь-яких втрат із нашого боку».