В Україні, як і в усьому цивілізованому світі, створюються масштабні державні програми заощадження енергії. Тиждень дізнавався, наскільки вони реалістичні та дієві?
У. Т.: Відколи держава почала опікуватися енергозбереженням?
– Державну політику щодо заощадження енергії в Україні провадив створений ще в 1995 році Держкомітет енергозбереження. Далі, під час першого прем’єрства Юлії Тимошенко, його змінила Національна агенція ефективного використання енергетичних ресурсів (НАЕР). На жаль, у результаті перетворення комітету на агенцію частина його функцій відпала. Це почасти пов’язано зі зміною економічної системи на ринкову. З іншого боку, лобіювалися певні інтереси, деякі функції комітету, зокрема пов’язані з вугіллям, невідновлюваними ресурсами, були розпилені по інших організаціях та відомствах. При комітеті у 1997 році була розроблена «Комплексна державна програма енергозбереження України», у якій позначені певні «реперні точки» аж до 2015-го. Погана чи хороша, але це була одна з небагатьох державних програм, що діяли.
У. Т.: Ми ці «реперні точки» проходимо за графіком?
– Не за графіком, оскільки зараз економічні умови не ті, що були 1997 року, коли в програму закладалося понад 40% заощадження енергоресурсів. Для її реалізації потрібні були інвестиції, інновації, економічні заходи, кредитування – весь комплекс питань, які, звісно, вирішено не було. У межах закону про енергозбереження планувалося створити профільний фонд, який акумулював би кошти. На жаль, фонду так і не створили. Зараз нібито знову збираються його створити, але джерела його наповнення немає. Можна, як на Заході, брати 1–2% вартості реалізованих енергетичних ресурсів – ось і механізм наповнення, не потрібно вигадувати велосипед. Але західний досвід не прижився. Зауважу, що під гаслом енергозбереження деякі депутати Верховної Ради лобіювали свої інтереси. Багато питань енергоефективності було дано на відкуп у регіони, і кожна область вирішувала їх по-своєму. Є передові області: Київська, Рівненська, Львівська, Дніпропетровська, Донецька, Харківська, республіка Крим, а є області, де все робилося на дуже низькому рівні. Окрім державної програми енергозбереження, було розроблено програму використання альтернативних джерел енергії. Для її реалізації також потрібні були гроші. Робилися певні спроби лобіювання встановлення вітряків.
Нині плани не можуть бути реалізовані – позначилися економічні проблеми, брак фінансів. Невідомо, якою буде економіка після кризи, які напрями розвитку країни стануть пріоритетними.
У. Т.: Криза може спонукати населення й бізнес до енергозбереження, адже зараз на першому плані заощадження на всьому?
– Криза допоможе, коли буде видно мету. Нині вона тільки-но формується. Потрібно впасти на дно і на цьому дні з’ясовувати, що робити. Криза може допомогти тільки в одному: власники важкої промисловості, металургії, хімії, нафтохімії зрозуміють, що вартість ресурсів має планку, вище від якої вони мають вже щось робити, а якщо не вживатимуть певних заходів, то просто збанкрутують. Проблема в іншому: ціна, приміром, на нафту і нафтопродукти була штучно завищена і тепер знизилася до тієї межі, коли впровадження альтернативних енергоносіїв (біогазу, біодизелю) та джерел енергії (тих-таки сонячних колекторів і теплових насосів) втрачає сенс – невигідно.
У. Т.: Чи є програми пропагування енергоощадних технологій серед населення?
– Проблема в тому, що вони є, але їх не видно. Вони працюють, але точково. Наприклад, наш інститут, комітет енергозбереження, Київська держадміністрація за допомогою європейських розробок створили інформаційну мережу, систему поширення досвіду енергозбереження, інтернет-ресурси проводили дні енергозбереження у Києві. Але вони зійшли нанівець, оскільки нинішній мер Черновецький відмовився дати гроші на ці заходи, його все це не цікавить. Захід намагається проштовхувати якусь інформацію, але ми чудово розуміємо, що вони хочуть заробити на Україні як експерти. Та рекомендації, які вони можуть дати, давно відомі. Якби муніципалітети були більш-менш сильними і мали бодай якісь гроші, можна було б зробити енергоощадні дотації: лампочку вкрутити, тепловий насос поставити тощо. З іншого боку, для населення електроенергія, тепло, газ мають коштувати дорожче – інакше йому не цікаве енергозбереження. У Швеції сотні тисяч теплових насосів, у Фінляндії вони стоять навіть за полярним колом. Альтернативні джерела – це магістральний шлях. Хочемо ми чи ні, але до цього прийдемо.
У. Т.: Коли?
– Ми мали би прийти ще вчора. Складне питання: наскільки нинішній чи наступний уряд усвідомлюватиме глибину кризи і яких заходів уживатиме? Якщо замазуватимуть проблеми і всіх заспокоюватимуть до виборів президента, то цей рік буде втрачено. Якщо визнають: ось така у нас ситуація, ми так і так діятимемо, заходи непопулярні, але вимушені, то справа рушить. Тим більше що одним зі шляхів виходу з кризи є зниження енергетичної залежності.