Як поразки стають перемогами

На околицях села Бородіно під Москвою з лісу виходять троє парубків у кожухах та кепі з тризубами, двоє з автоматами, у третього на плечі ручний кулемет. На життєрадісний крик: «Дивись, наші! Слава Україні!», що лунає з боку групи товаришів в одностроях французької армії наполеонівської доби, хлопці якось дивно глипнули й побігли до лісу. Сюрреалістична ситуація пояснюється просто: дія відбувалася напередодні відтворення Бородінської битви 1812 року аматорами військово-історичної реконструкції, подивитися на «війну» приїхали шанувальники різних епох. Наші «бандерівці» виявилися москвичами, котрі беруть участь у відтворенні подій Другої світової. Українською не знають ані слова, а реконструювати образ вояків УПА взялися з простої причини: поважають їх за те, що ніколи не здавалися більшовикам.

 

Історична реконструкція, або, як її називають на Заході, «жива історія», – чи не наймасовіша у світі «народна ініціатива» щодо усвідомлення минувшини. Реконструктори самі вирішують, за якими монографіями відтворювати одяг та озброєння і до якого музею проситися «у гості» для проведення заходів. Вони не шукають державної підтримки. Але влада будь-якої країни добре розуміє, наскільки вражає народну уяву історичне видовище, тож небагато реконструкційних заходів обходяться без присутності когось із «начальства» (на ту саму Бородінську битву з’їжджаються акредитовані в Москві військові аташе більшості європейських держав). Утім, усі ці мери міст чи представники центральної влади зазвичай не намагаються перехопити ініціативу й покерувати процесом.

 

 

Зрозуміло, що у будь-якій битві хтось виграє, а хтось – ні. Те саме, певна річ, і у відтвореній історичній баталії. Оскільки люди, які захоплюються військово-історичною реконструкцією, заздалегідь приймають цей факт, вони є, напевне, найтолерантнішою щодо історії публікою у світі. І вже давно нікого не дивує, що англійці, німці й росіяни вдягають мундири армії Наполеона, а поляки – козацькі жупани. Але зараз ідеться не про реконструкторів, а про те, яке враження їхні розваги справляють на глядачів.

 

Річ у тім, що сучасні бійки на давніх бойовищах є значно цікавішими й промовистішими за будь-яке кіно, не кажучи вже про підручник з історії: все матеріально, грубо, масштабно і без зайвого пафосу. Глядачі захоплюються своїми предками незалежно від результату битви, бо всі тут виглядають героїчно та мальовничо. Публіка потроху усвідомлює, що сторона, яка програла, – це не жертви й бідолахи, а люди, від яких просто на хвильку відвернулася фортуна. Са­­ме тому поляки радо споглядають реконструкцію битви під Гнєвом часів Тридцятирічної війни, коли славетні крилаті гусари загрузли у багні під кулями шведської піхоти, а короля було поранено. Британці не соромляться відтворювати подій кривавої громадянської війни – війни Червоної та Білої троянд, німці – брати участі у реконструкції Грюнвальдської битви, а чехи – інсценувати битву під Білою Горою, яка, між іншим, коштувала країні незалежності. Що ж до Ватерлоо чи Битви народів під Лейпцигом, то подивитися на них приїздить чи не пів-Європи, і кожен глядач пишається своїми предками й милується їхніми супротивниками. Виходить чудова проти­отрута на всілякі національні комплекси.

 

 

Реконструювати можна і цілком мирні події. Наприклад, бельгійці ображаються на французів за те, що вони буцімто привласнили найгероїчніші сторінки бельгійської історії. Зокрема, у шкільних підручниках всього світу написано, що перший хрестовий похід організували французькі лицарі, хоча насправді його очолив бельгієць Готфрід Бульонський зі своїми прибічниками. Саме ця команда завоювала Єрусалим і привезла додому в Брюгге найціннішу християнську реліквію – кров Христову. А щоб про знаменну подію дізналося якомога більше публіки, щороку в травні влада Брюгге організовує відтворення урочистої процесії – повернення хрестоносців із дорогоцінною реліквією додому. Все точно відповідає історичній прав­­ді – одяг, озброєння, герби на щитах, прапори й музики. Видовище переконує більше за будь-які офіційні дебати.

 

Історію можна засвоювати і за чарою. Ось у Брюсселі на зимові свята влаштовують «Брейгелівські вечірки», на які продають квитки всім охочим. Власник квитка отримує одяг відповідної доби, насолоджується стравами за стародавніми рецептами з полумисків, відтворених за історичними зразками, заливає сліпи пивом, слухає музику XVI сторіччя, а дійшовши певного градусу, вчиться танцювати старовинних танців. Достоту «Сільське весілля» згаданого вище художника. Учасники вже й не думають ні про те, що Пітер Брейгель-стар­ший жив у жахливі часи багаторічної війни, коли іспанські солдати вешталися Фландрією по коліна у крові, ні про те, що Голландія таки вислизнула з-під іноземного панування, а Бельгія ще надовго залишилася під владою Іспанії, тобто зазнала поразки.

 

 

В Україні реконструкційний рух почався давно, а ось відтворення історичних подій стали практикувати лише протягом останніх років, коли любителі «живої історії» надивилися закордонних заходів і змогли переконати владу міст і містечок у корисності відтворення давніх подій. Найвідомішим нині є міжнародний військово-історичний фестиваль Terra Heroica у Кам’янці-Подільському, під час якого демон­­струються «бойові дії» доби Хмель­­­­ниччини. У Луцьку відтворюють епізоди Брусиловського прориву (Перша світова), на околицях Києва – безнадійно-героїчний захист міста у Другій світовій, а під Севастополем – події Кримської війни. Починають відтворювати також битву під Корсунем (польські реконструктори без жодних комплексів приїхали «вмирати» під козацькими шаблями) та Полтавську баталію.

 

Зазвичай усі учасники процесу (реконструктори, глядачі, місцева влада й директори музеїв) задоволені результатом. Усе складається чудово, аж поки у справу не втручається центральна влада. Тоді відтворення історичних подій перетворюється на театр одного глядача. Достатньо згадати реконструкцію бою під Крутами на початку цього року, коли глядачі й реконструктори – «київські студенти» та «більшовицька армія» (і ті й інші в історично достовірних благеньких шинельках) – дві години мусили чекати на морозі появи президента.