У демократичному суспільстві громадянин має право ставитися до історії так, як хоче, не чекаючи команди щодо «генеральної лінії» у сприйнятті минувшини. Але щоб він мав власне ставлення до подій, йому потрібно отримувати науково обґрунтовану і зрозумілу інформацію про них. Подача такої інформації різними каналами (від медіа та музеїв до шкільних підручників), підтримка в соціумі зацікавлення власним минулим – завдання державної історичної політики. Як відомо, народ, який не хоче годувати власну армію, врешті-решт годуватиме чужу. Те саме з історичною політикою: коли суспільство не отримує власних орієнтирів, воно у кращому разі починає їх конструювати самотужки, у гіршому – стає жертвою політтехнологів, які маніпулюють історичним фактажем відповідно до смаків замовника. Тиждень спробував з’ясувати, наскільки дієвою є історична політика українського керівництва.