Пробита кулею гімнастерка, де кров запеклася дев’яткою в даті Дня перемоги, «кислотний» портрет винахідника ЛСД Альберта Хофмана, робітник як вимираючий вид разом із мамонтом та птеродактилем, тінь двоголового орла на папілярних лініях відбитку пальця – всі ці обкладинки малював Андрій Єрмоленко.
Головний художник Тижня за фахом – хімік. Свого часу мав продовжити наукову династію за батьком, навіть розпочав писати дисертацію, але наразі віддав перевагу мистецькій самореалізації. Щодня на роботі бачу Андрія з олівцем у руці, наче він таким і народився. Чи, можливо, так і було?
– У три роки я намалював свій перший малюнок, собаку Тобу, на конкурс до Президії Академії наук України. Песик був із п’ятьма лапами, бо я ще не вмів рахувати, але журі з науковців одностайно вирішило мене відзначити за нестандартність малюнка (офіційна версія) та його еротичність (кулуарна інформація). З того часу не пам’ятаю, коли б не малював. До Олімпіади-80 – мені тоді було шість – зображував зайчиків та ведмедиків у всіх видах спортивних змагань.
У. Т.: Чи довго тривала творчість винятково для душі?
– У 10-му класі – цю історію не знає навіть батько – програв 100 карбованців у карти, це величезна тоді була сума, аби розплатитися з тим, кому програв, намалював йому стінгазету для випускного класу. З того часу уникаю азартних ігор. Але відтоді й зрозумів, що моє хобі може приносити гроші. Коли, зрештою, усвідомив, що витрачаю життя не на те, що справді подобається, став професійним художником. І щасливий від цього.
У. Т.: Мальовані обкладинки та графічні ілюстрації – «фішка» нашого журналу. Ти переконаний, що це оптимальний варіант, аби привернути увагу покупців?
– Переконаний, що обкладинки Тижня мають принципово відрізнятися від решти журналів, аби навіть без назви було зрозуміло, що це саме наш тижневик, а не будь-яке інше видання. Для мене це принципово – деякі колеги кажуть, що фотографії політиків привабливіші – сперечатися не буду. Але New Yorker має лише мальовані обкладинки – виключно задля впізнаваності, яку справді має вищу за інші видання. Далеко не завжди за допомогою фотографії можна підкреслити те, про що йдеться в статті –інша річ малюнок чи карикатура. В Тижні в цьому сенсі в мене майже повна самореалізація – це коли твориш сам і тебе підтримують інші.
У. Т.: А чому «майже» – обмежують у творчості жорсткими межами шпальти?
– Просто я ще пишу прозу та вірші, але поки що оприлюднюю їх лише в Інтернеті. Планую випустити книжку, збірку есе, вона вже майже готова. Звичайно, ілюстровану.
У. Т.: А кому з художників ти довірив би малювати власний портрет?
– Крім себе?.. Ні, є такий художник – віха як у живописі, так і в дизайні, Альфонс Муха. Ось йому б і довірив. Було б цікаво, як би він його вирішив, в якій техніці. Мені було б складно обирати – здається, тільки гравюрами досі не займався, а так у доробку і живопис, і скульптура, й анімація – кілька роликів для телеканалів. До речі, мода на мультфільми набирає обертів.
У. Т.: Цікаво, а чи є мода на малюнки, картини, як саме обрати щось для себе?
– Просто уважно дивитися на зображення, фіксуючи власні відчуття. Нехай це буде попсово, нехай сподобаються класичні «олені на водопої» радянських часів, але «ваша» картина має приносити душевний спокій. Так, у мене на кухні висить власна робота, портрет козака – я вигадав таку собі техніку роботи на пінопласті. А в кімнаті – подарунок канадського друга, він малює пальцями за допомогою пігментних фарб – зображення веселого хлопця на Rolls-Royc’i.
У. Т.: А що треба, аби навчитися малювати?
– Щонайперше олівець, простий, твердий, щоб ТМ на ньому було написано. Далі треба навчитися його гострити. Ну і, звичайно, потрібний папір, краще високої якості. От і все. Якщо маєте на меті зробити малярство професією, беріть приватні уроки. Якщо ні – просто малюйте. Ви ж знаєте, аби якась мрія збулася, треба її озвучити. Чи, і це перевірено на власному досвіді, намалювати. А коли в мене поганий настрій, малюю щось страшненьке, і настрій миттєво покращується.
У. Т.: Не ризикну уточнювати, який у тебе настрій зараз, але як би ти зобразив колектив Тижня з нагоди річниці нашого видання?
– Це така кухня, де кожен готує ту страву, яка йому подобається, і, що важливо, продуктів поки що вистачає.
ДОВІДКА
Альфонс Марія Муха
(1860 – 1939) – чеський художник, ілюстратор, ювелірний дизайнер, плакатист, один із найвідоміших представників стилю модерн.
СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦЯ
.jpg)
Народження обкладинки: революційний досвід
Таке було: викликає Андрія Єрмоленка з арт-директором Надією Кельм головний редактор Роман Кульчинський. Каже, обкладинку треба зробити, веселеньке що-небудь. А теми такі – кінець капіталізму й про мужичків, що вже бункера собі риють на випадок вселенського капця! І тут починається найцікавіше, жоден журналіст не проходить повз нашу компанію, зупиняється й починає генерувати ідеї. Але, що цікаво, в цю мить масової творчості журналісти не думають про візуальний ряд. Натомість нам пригадується піарменеджер капіталізму, бородатий бог «совка» дідусь Карл зі своїм «Капіталом», і раптом ми всі разом розуміємо, що з рота в нього має вилітати хмаринка: «Ну що, …, догралися?!!» Ось вона, ідея, за яку хапаємося, після пошуку придатного для друку слова замість три крапки зовсім його викреслюємо й починаємо втілювати задумане в життя. Головне, аби «зачепило»! … І, зрештою, це вдається: сивобородий Карл усміхається, неначе щойно поцупив у Клари (напевне, Цеткін) корали!
Той, хто лише серпентолог…
Андрій Єрмоленко
З майбутньої книги
Я народився змією, я нею був, я реагую на ритм та на порух цієї ненависної дудки заклинача змій. Я чувак, що намагається усвідомити музику, а є хтось, хто цю музику виконує і вбиває в наші мізки! І тоді змії виповзають на столи, і звиваються навкруги пустих пивних келихів, піднімаючи свої хитливі голови, солодко облизуючи свої вуста роздвоєним язиком, дивлячись на нього – цього перця, що змінив тюрбан та дудку на навушники й діджейську стійку…
Змії сичать: «він мегамоцний!», змії знають його! Хтось скаже – це магія. А можливо, все просто – він вивчив поведінку плазунів, інстинкти, що нас змушують рухатись, на початку він кайфував лише від цієї музики, а зараз більше від того, що хтось на столі приймає бойову стійку (можливо, це проста шлюбна стійка, привід для злягання з кимось у порожній квартирі, на зіжмаканих простирадлах, що просякли панк-роком, а зовсім не Ю-2), і його гребе, що його знання і його улюблені ритми дарують аудіозалежність, насамкінець трапилось – те, що подобається йому – вся ця клята какофонія примусила дівок мокріти, а чуваків хотіти… І що далі? Кубло змій на столах, і він у навушниках… Але хто він? Він лише серпентолог, що знає наші інстинкти, йому подобається те, що під цю музику рухаються змії…
Я народився змією…