ЛИТОВСЬКІ СТАТУТИ є унікальними витворами не лише правової думки литовсько-руської держави, але й свідченнями рівня правової свідомості наших предків. Статути були першими кодексами, які врегульовували основні засади державного устрою, положення цивільного, кримінального та майнового права. За рівнем охоплення й ґрунтовністю опрацювання правових норм ці документи не мали аналогів у тогочасній Європі.
Складання кодексів розпочалося на початку ХVІ ст. комісією литовських та білоруських правників на чолі з канцлером Ольбрахтом Гаштольдом, пройшовши три стадії (редакції) – у 1529, 1566 та 1588 роках.
Норми статутів напрочуд вдало синтезували правові традиції дуже відмінних між собою регіонів, що входили до складу Великого князівства Литовського – білоруських, литовських і українських земель – які ґрунтувалися на звичаєвому праві та «Руській правді». Наслідуючи в дусі ренесансної моди структуру римського права, кодекси увібрали в себе також і положення польського, чеського та німецького законодавства. Цілком сучасними виглядають такі статутні норми, як-от:
рівна відповідальність перед законом володарів і підданих;
захист інтересів і прав особи в суді;
рівність у правах представників різних конфесій і етнічних спільнот.
Глибина, з якою в статутах було опрацьовано чільні правові норми, гарантувала їм довге життя – «статутовим правом» продовжували судитися на всіх українських землях, що після Люблінської унії 1569 року увійшли до складу Речі Посполитої, аж до її занепаду наприкінці ХVІІІ ст.
У Гетьманщині норми статутів тривалий час використовувалися в судах, ставши основою першого власне «козацького кодексу» – «Прав, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року. Навіть уже в імперську добу історії України литовсько-руське право лишалося чинним, оживаючи чи то в «Зібранні малоросійських прав» 1807-го, чи то в практиці Київської магдебургії, ліквідованої лише в часи миколаївської реакції 1834 року.