Півтори доби війни

 

«Чай, кава, коньяк», – одразу після рукостискання люб’язно пропонує мені дуже молодий і вкрай втомлений з вигляду чоловік. Я відмовляюся. «І правильно, я теж алкоголь не вживаю. Взагалі», – каже Давид Кезерашвілі, міністр оборони Грузії, й буквально падає в глибоке шкіряне крісло біля гостьового столика. В кабінеті міністра не надто світло – за вікном починає сутеніти. Робочий день давно закінчився, але не у відомстві Кезерашвілі. Тут останні два місяці люди працюють цілодобово. І міністр також.

 

22 вересня Давиду Кезерашвілі виповниться 30 років. Його ім’я, навіть після війни з Росією, не відоме широкому загалу грузинів. Його затьмарює постать колишнього міністра оборони країни Іраклія Окруашвілі, який зараз живе у Франції, бо на батьківщині його чекає судовий вирок – 11 років ув’язнення за здирництво. Окруашвілі (до речі, уродженця Цхінвалі) в Грузії вважають лідером, який міг би стати гідним конкурентом президента Міхаіла Саакашвілі. Кезерашвілі ж знають менше, оскільки вважають, що війну проводив президент, а не міністр оборони. Тим не менше, саме Давиду підпорядковуються 33 тисячі грузинських вояків і від нього залежить, наскільки вони боєздатні.

 

 

Країна, якій ще в 2002 році російські політики на кшталт Владіміра Жиріновского погрожували бомбардуванням та яка мала на своїй території три бунтівні провінції (Південна Осетія, Абхазія та Аджарія), не могла довго залишатися без повноцінної армії. Й тому перше, що зробила нова влада на чолі з Саакашвілі, – це зайнялася військом.

 

«Реформування армії почалося одразу після Революції троянд (осінь 2003 року – авт.), – каже Кезерашвілі. – Після приходу до влади ми виявили, що наша армія налічує не більше двох тисяч людей, хоч на папері солдатів було понад 20 тисяч. Вони не одягнені, не взуті й практично голодні. І це за наявності в країні двох заморожених конфліктів, які могли розморозитися в будь-який момент. Найперше, що зробили, – закупили одяг, взуття, продукти харчування».

 

Потім, звісно, відбулася кадрова реформа. «Майже всі офіцери, котрі служили в армії в період розквіту корупції – з початку 1990-х і аж до 2000 року – були звільнені. Поступово почалося розширення особового складу за рахунок тих, хто йшли служити на контрактній основі, – розповідає міністр. – Лише 3-4 місяці знадобилося, щоб набрати 3 армійські бригади. За останній рік я укомплектував ще 2 бригади. Люди йдуть охоче, адже зарплата контрактника – це щонайменше $500, а ще плюс безкоштовне проживання та харчування. Офіцерам, які прослужили за контрактом, надаємо в постійну власність житло – для цього біля аеропорту Тбілісі будується ціле містечко».

 

Призовників у грузинській армії лише 5%. Вибирають найкраще підготованих фізично парубків, які самі хочуть служити. Ті, хто не хочуть провести два роки в казармі – платять по 2000 ларі (трохи більше $1400) за рік відтермінування. За час із 18 до 25 років набігає чимала сума в $10 000. Ці гроші разом із бюджетними, яких щороку виділяється все більше й більше, ідуть не тільки на зарплати та їжу, але й на купівлю нової техніки та будівництво сучасних військових баз.

 

Прикметно, що напередодні конфлікту, а саме в липні, чисельність грузинської армії було збільшено ще на 3 тис. осіб. Проте Кезерашвілі пояснює це не підготовкою до бойових дій, а розширенням миротворчої діяльності армії. «У нас в Іраку було 2 тисячі людей, і в Афганістан ми мали відправити ще тисячу. Зараз уже й не відправимо», – зітхає Давид.

 

 

У те, що війна з Росією була неминуча, Кезерашвілі вірить свято й готовий доводити це будь-кому. І не лише тому, що до неї обидві сторони готувалися доволі довго. За його словами, Грузія намагалася відтягнути початок війни, чудово усвідомлюючи, що навіть модернізованою і збільшеною армією не зможе подолати противника. Та настає межа, коли мовчати й заплющувати очі на провокації вже просто неможливо. Такою межею для Грузії стали 9 сіл, розташованих північніше Цхінвалі. Ці села, по суті, етнічний грузинський анклав на території Південної Осетії.

 

«Вони спілкувалися з зовнішнім світом через об’їзну дорогу навколо Цхінвалі, яку ми спеціально для цього колись побудували, – розповідає міністр. – І ось ми отримали звідти близько 10 тисяч біженців, які намагалися уникнути етнічної чистки. В їхні села вдерлися, з домівок людей вигнали, будинки підпалили, а потім загнали туди бульдозери й зрівняли все із землею. Зараз росіяни планують будувати на цих територіях свою авіабазу, і повірте, такі рішення народжуються не спонтанно, а плануються заздалегідь. А якщо додати те, що напередодні активно обстрілюються російськими та осетинськими крупнокаліберними гарматами у 122 і 152 мм, яких у миротворців, до речі, не мало би бути, твої позиції й села вже суто на території Грузії, то не відповісти було просто неможливо. Ми вирішили йти на штурм Цхінвалі хоча б для того, щоб дати можливість вийти з зони обстрілу мирному населенню, погасивши вогньові точки».

 

На штурм південно-осетинської столиці були кинуті далеко не всі грузинські війська. Грузини чудово усвідомлювали, що протримаються вони там недовго. Вони знали – на допомогу південним осетинам прийде, і дуже швидко, російська армія. Навіть Рокський тунель підривати не стали, мовляв, нехай краще зайде суходолом, ніж буде бомбардувати все підряд із повітря.

 

«Але ми не думали, що Росія, точніше її уряд, виявиться настільки нерозумним і психічно хворим, що вони введуть сюди практично третину своєї армії й почнуть палити по незалежній демократичній Грузії з «Іскандерів» і з «Точки-У» |див. словничок|. Тобто вони палили по нас практично з усього, окрім атомних бомб, – обурюється Давид Кезерашвілі. – Це були балістичні ракети близької дії і плюс вони ввели сюди «Ту-22» – стратегічні бомбардувальники |див. словничок|, які до цього часу не брали участі в відомих нам військових діях. Тобто Путін ухвалив рішення піти ва-банк і залучив до цієї операції практично всі свої сили. Ми думали, що вони будуть нас бомбардувати з літаків тощо. Ми все це передбачали. Але масштаб виявився дещо іншим. Це не те, що ми не розраховували, це, мабуть, ніхто в світі не міг би передбачити, що в ХХІ сторіччі якась країна може зробити таке з сусідньою державою. Російська армія поводила себе як монгольська орда – нічого цивілізованого, хіба за винятком того, що ті сиділи на конях, а ці – на танках. Мені як міністрові оборони було б соромно, якби я побачив хоча б форму армії іншої країни з пораненого чи мертвого й одягнув її». Коли російські війська почали рухатися до Ґорі, грузинська армія відступила до Тбілісі. За словами міністра, ворог давив масою, і в таких умовах обороняти територію одразу всієї країни сенсу не мало й призвело б лише до даремних жертв. «У нас були серйозні причини вважати, що Москва вирішила йти на Тбілісі. І нам потрібно було захистити столицю», – як відрізав міністр на цитату з Міхаіла Лєрмонтова «бежали робкие грузины».

 

 

Під час бойових дій Грузія втратила майже всі свої військові бази: зовсім розбомблені дві авіабази, майже повністю підірвана база 1-ї піхотної бригади в Ґорі, ще три бази постраждали частково, половина флоту затонула під час бомбардування військового порту в Поті – тільки на розмінування та очищення бухти знадобиться щонайменше два тижні. На відновлення армійської інфраструктури, за попередніми підрахунками міністра оборони, необхідно щонайменше $300 млн і 9 місяців. Але попри такі значні втрати, Кезерашвілі вважає, що його армія готова до вступу в НАТО як ніколи раніше.

 

«Основне, що в нас є дух і техніка. Хто сказав, що в нас все знищено й викрадено? Ми купили стільки, що нам вистачить, і ми ще зможемо поборотися. До речі, не все зруйновано завдяки корумпованим російським офіцерам, – запевняє Кезерашвілі. – А до НАТО ми готові ще більше, ніж перед конфліктом. Наша армія отримала вагомий досвід бойових дій проти такого ворога, як Росія. А в багатьох європейських країн такого досвіду немає. Давайте скажемо так: збито 14 літаків, серед них стратегічний бомбардувальник «Ту-22». Це немало. Запевняю вас, що ви мало назвете війн за останні 50 років, в яких за півтори доби було збито 14 літаків. І набагато більше жертв з боку російської армії. Це й за нашими даними, й за їхніми. До речі, російські офіцери полюбляють багато пити, а коли п’ють – вони багато чого розповідають. І те, що їхній генштаб каже, що в них 70 загиблих – він бреше. Цю цифру треба помножити якнайменше на 30. Я не радію, коли розмовляю про загублені людські життя, але нехай не брешуть і нехай хоч зі своїм населенням будуть відверті».