«Реве та стогне Дніпр широкий…» Автор цих рядків не міг насправді бачити, як реве та стогне широкий Дніпро. Зважаючи на те, що Шевченко в дитинстві Дніпра нібито не бачив. А вслід за тим, він десь узимку 1829 року разом із валкою їде до Вільна, до свого пана. Тобто коли він проїздив через Київ, то бачив Дніпро, але під кригою. Власне, він побачив на повну силу велику ріку лише 1843-го, коли, навчаючись уже в Петербурзькій академії, нарешті приїхав на Україну. Річ у тім, що цей знаменитий рядок є похідним від української міфології Дніпра, від його українського народно-поетичного образу. Зрозуміло, й від тих текстів, що спиралися на цей фольклорний образ Дніпра. Передовсім, це Дніпро зі «Страшної помсти» Гоголя. Зрештою, не має великого значення, як реально, можна навіть сказати, гідрографічно, виглядав Дніпро в очах Шевченка. Найголовніше, що це був поетичний образ Великої ріки, який резонував усією сумою своїх уявлень народ, котрий жив багато тисячоліть біля цієї річки.
Але звідки таке значення Дніпра? А в певній унікальності цієї ріки для всього світового простору. Давайте виходити з того, що в середній течії Дніпра розгортається життєдіяльність тієї людської молекули, яку науковці називають протоіндоєвропейці. А ця молекула, у свою чергу, породила весь індоєвропейський простір – від Біскайської до Бенгальської затоки.
Себто людство вже багато тисячоліть тому зрозуміло значення цієї ріки – і містичне, й суто господарське. В самому кінці першого тисячоліття тієї ери, яку ми так необережно називаємо нашою, люди зрозуміли, що Дніпро взагалі поділяє світ на дві частини. На Великий європейський ліс, що розпочинався з хащ на схилах Дніпра й тягнувся аж до тієї самої Біскайської затоки, та на Великий євразійський степ, що закінчується аж на берегах Тихого океану в Китаї. Само собою, що на околицях Великого лісу та Великого степу, на берегах Дніпра просто не могла не виникнути дуже своєрідна цивілізація. Яку ми дещо умовно називаємо Київська Русь. А взагалі-то, точніше було б її називати Київська слов’янська цивілізація.
Вже покійний російський науковець, блискучий знавець української міфокультурної спадщини, Владімір Топоров був упевнений, що індоєвропейське значення Дніпра – це Батько, носій статевої космічної сили, що запліднює весь навколишній світ.
Ось, ми живемо на березі унікальної ріки. Що ж нам залишається, як не опікуватися її екологією? Річ у тім, що Дніпро опікав нас упродовж кількох тисяч років. Тепер настала наша черга. Бо не можна не згадати й проблему просто-таки лютої експлуатації Дніпра, що розпочалася ще в позаминулому сторіччі. А як не згадати всі ці гідрографічні експерименти над рікою – вони, м’яко кажучи, були некоректними, – як і тотальну забудову дніпровських берегів.
Так, людство й раніше будувалося на берегах, але набагато скромніше. Бо інстинктивно знали, що треба шанувати цей берег. Не хотілося б, щоб Дніпро повторив долю деяких великих річок минулого. Наприклад, Тибру в Римі, після купання в якому помер приятель-кінематографіст Тарковського. Або романтичного Рейну, який давно втратив усякий романтизм. Чи голубого Дунаю, який уже давно не блакитний. Як не дивно, але Дніпро, не зважаючи на все, що з ним робили в останні роки, ще зберігся. Й треба зберегти його в тому вигляді, яким він був ще тоді, коли на цьому світі не було людей. Бо це одна з найбільших коштовностей, які взагалі є в нашій біосфері, як казав наш великий співвітчизник Вернадський.