Кілька років тому, проживаючи в Європі, я купив музичний компакт-диск через інтернет-магазин Amazon. Спонукали мене до того кілька пісень не дуже відомого гурту, які сподобалися; забажав з’ясувати: якщо й інші такі самі – то маю цінну знахідку для себе і для своїх друзів в Україні.
Пісні виявилися дуже не поганими; однак найбільшу увагу в отриманому дискові привернув напис на обкладинці. Звукозаписувальна компанія маленькими літерами зауважувала, що цей диск обладнано механізмом захисту від копіювання; а, отже, за всього бажання переписати його своїм дру- зям я б не зміг.
Так я вперше зустрівся з тим, що називають DRM – Digital Rights Management (або ж Керування цифровими правами), в одній з його найжорсткіших і водночас найпоширеніших форм.
Від обмеження –до стеження
Втім, DRM – лише незначна частка того, чим опікуються такі організації, як RIAA (див. Дійові особи). Великі компанії, які утворюють Асоціацію, можуть бути конкурентами на ринку, – однак вони мають набагато важливіші спільні інтереси. Передусім – прагнення отримати якомога більший прибуток. Один із типових інструментів цього – вже згаданий DRM. Однак є й інші засоби.
Можна, наприклад, полювати на тих, хто обмінюються музикою в Інтернеті, за допомогою P2P (peerto-peer) мереж чи інших файлообмінників. Першою відомою мішенню цієї війни став файлообмінний сервіс Napster, який RIAA закрила 2000 року. руками гурту Metallica: той подав на власників сервісу до суду. Наступними стали, поміж іншими, файлообмінні мережі нового покоління – як-от Grokster і KaZaA (останню, втім, заборонили лише в деяких країнах). Справжніми жертвами протистояння стали не власники, а користувачі файлообмінних мереж: у позові гурту Metallica до Napster’a було надано перелік даних трьохсот тисяч користувачів мережі, які обмінювалися музичними файлами гурту. Перелік отримали внаслідок кропіткого відстежування діяльності користувачів Napster’a. Те саме дотепер роблять із користувачами інших файлообмінних мереж: відстежують – і, щонайменше, штрафують. Під особливим прицілом останнім часом перебувають користувачі сервісу BitTorrent. Історія знає випадки, коли до відповідальності притягали 10-річних дітей; людей, які на момент позову вже три місяці як були на тому світі; присуджували штрафи в розмірі $ 222 000 за 24 треки; притягали до відповідальності музикантів, які використовували у своїй творчості семпли інших творів. Остання анекдотична ситуація мала місце днями в одному з університетів США – трьом мережевим лазерним принтерам надійшло попередження від RІАА припинити завантажувати з Інтернету незаконну копію нового фільму про Індіану Джонса.
Ці дії не так приносять прибутки звукозаписувальним корпораціям, як залякують інших користувачів, не причетних до обміну файлами. В процесі написання цього тексту мені стало цікаво – що сталося із сайтом файлообмінної мережі Grokster, закритої рішенням Верховного Суду США. Зайшовши на сайт grokster.com, я побачив повідомлення про ухвалу суду та інформацію про те, що Grokster не є легальним засобом для обміну аудіо- та відеофайлами. А нижче, великими літерами, було розміщено повідомлення: «Твоя IP- адреса – (така-то), і її збережено до бази даних. Не думай, що тебе не можна спіймати – ти не анонімний». Хоче те – зайдіть, перевірте. Такий шантаж був би смішним, якби не виглядав сумно. Втім, що таке порушення права на приватність порівняно з потенційними прибуками?
Політика копірайту
Однак DRM та боротьба з поширенням файлів – не єдина зброя власників копірайту. Об’єднання на кшталт RIAA активно лобіюють свої інтереси в законодавчих органах. І з досить очевидних причин переконувати політиків у великого бізнесу виходить краще, ніж відстежувати простих користувачів Інтернету. Скажімо, двома найбільшими жертводавцями останньої передвиборчої кампанії американського конгресмена Говарда Бермана – стали компанії National Amusements Inc. і «Time Warner» (дані Центру за відповідальну політику, http://www. opensecrets.org/). Пан Берман активно лобіює документ, який має назву ACTA (Anti-Counterfeiting Trade Agreement – Торговельна угода про боротьбу з підробками). Не дайте себе обдурити гарній назві: в ACTA мова йде про боротьбу не з підробками, а з усіма продуктами, сумнівними з погляду власників копірайту. Переговори про цю угоду таємно провадять уряди кількох найбільш технологічно розвинених країн, і на її ухвалення очікують під час саміту Великої вісімки в Японії цього року. Інші країни рано чи пізно змушені будуть приєднатися до ACTA, що можна забезпечити різними засобами.
Поміж іншим, угода передбачає повну криміналізацію файлообмінних мереж; право митників оглядати на кордоні ноутбуки, мобільні телефони та музичні плеєри на предмет наявності піратських файлів; обов’язок держав-учасниць «полювати» на піратів навіть без ініціативи власників копірайту… Важко уявити, яким стане цифрове майбутнє людства, якщо цю угоду буде схвалено.
Це цілком можливо: копірайтіндустрія вже має на своєму рахунку кілька перемог. Однією з них стало ухвалення 1998 року закону про продовження дії копірайту – відомого також як Закон Сонні Боно (за іменем конгресмена-лобіста), або ж «Закон захисту Міккі Мауса.» До 1998 року твори були захищені копірайтом упродовж життя автора та 50 років після його/її смерті; якщо ж мова йшла про корпоративний копірайт – то упродовж 75-ти років. Після ухвалення Закону Сонні Боно ці терміни продовжили: копірайт зберігався протягом 70-ти років після смерті автора, або ж 120 років від моменту створення чи 95 років від оприлюднення – для корпоративного копірайту. Поміж тими, хто активно обстоювали необхідність ухвалити цей закон, була компанія Волта Діснея: за попереднього закону, Міккі Маус та інші популярні персонажі мультфільмів стали би громадським надбанням вже 2000 року, та могли би використовуватися іншими без плати цій компанії. Із ухваленням же «Закону захисту Міккі Мауса» цю перспективу відклали на щонайменше, 20 років.
Дія і протидія
Що далі заходили власники копірайту для забезпечення монопольного отримання прибутків, тим сильнішою ставала громадська протидія. Першою відреагувала спільнота хакерів-програмістів – по запровадженню прав власності на ПЗ Річард Столмен та його прихильники з Фонду вільного ПЗ (FSF – Free Software Foundation) започаткували Рух за вільне ПЗ |Інтерв’ю зі Столменом читайте тут|.
Обстоюванням прав громадян у цифровій галузі – зокрема, права на приватність – зайнялася легендарна вже організація Electronic Frontier Foundation (EFF – Фонд електронного фронтіру). На іншій стороні все більш активними гравцями ставали не лише державні органи чи корпорації на кшталт «Майкрософту» – а й аудіо-та кіногіганти.
Юрист Лоуренс Лессіґ, який намагався протистояти «Закону захисту Міккі Мауса», дійшов висновку про необхідність альтернативи – і почав запроваджувати нові ліцензії інтелектуальної власності Creative Commons. На відміну від традиційного «жорсткого» копірайту, вона дозволяє авторові й твор- цеві залишати за собою лише ті права, які сам/а вважатиме за по- трібне. За такою ліцензією автор- ські твори можна використовувати зі, скажімо, творчою, освітньою чи іншою некомерційною метою. |Про перспективи ліцензії в Україні читайте тут|.
З часом стало зрозуміло, що різні громадські проблеми цифрового простору важко відокремити одна від одної. Так почалося поєднання зусиль: FSF бере активну участь у кампанії проти Керу- вання цифровими обмеженнями; EFF протидіє розширенню повноважень спецслужб, розробляє програму-анонімізатор і захищає права користувачів Інтернету від великих компаній-провайдерів; прихильники Creative Commons ведуть спільні дії з іншими активістами кампанії проти RIAA.
Загальна картина дедалі більше нагадує лінію фронту, по обидва боки якої – армії двох коаліцій. Одна асоціюється з правами громадянина й користувача, творчістю і правом на творчість, вільним доступом до інформації та її поширенням. Друга – з цілковитим правом власності на знання та інформацію, з надприбутками, нерівністю у доступі до знань, шантажем та поліційними методами.
І до завершення цієї боротьби ще далеко.
Happy end
Історія, з якої я почав цей текст, таки мала щасливе завершення. Сторінка, на якій компанія Amazon рекламувала куплений мною диск, не містила жодних згадок про те, що його не можна буде скопіювати. На що я і звернув увагу у листі до компанії – наголошуючи, що маю право не купувати диски з DRM.
Amazon відповіла на диво швидко, надіславши лист із вибаченнями і запевнивши мене, що я можу повернути диск назад і отримати гроші. І що так, вони обов’язково зазначатимуть такі подробиці, як наявність DRM у описі своїх продуктів. Останнього, щоправда, так і не зроблено (що й не дивно) – але обмін продукту на гроші відбувся.
Під час наступного приїзду до України ми з друзями чимало часу присвятили обговоренню світового режиму інтелектуальної власності. Під музику вищезгаданого альбому цього гурту.
До речі, наступні диски цих хлопців та дівчат я купив би без застереження: завдяки сайту RIAA radar (http://www.riaaradar.com/ ) я знаю, що той альбом був їхньою єдиною помилкою у виборі звукозаписувальної компанії. І до, і після того вони записувалися з лейблами, які не входять до RIAA, а, отже – не намагаються обмежити ані поширення музики, ані мої права.
[658]
ДІЙОВІ ОСОБИ
Вороги свободи
Сучасного вигляду DRM зміг набути завдяки Всесвітній організації інтелектуальної власності (ВОІВ – World Intellectual Property Organization, WIPO). Створена 1967 року, від 1974-го WIPO – частина системи ООН, і її пріоритетом стає «сприяти творчій інтелектуальній діяльності та передаванню технологій, які стосуються інтелектуальної власності». Однак частіше результатами діяльності WIPO стає – оформлення правил та угод у системі інтелектуальної власності. І майже завжди – у вигляді, вигідному великим корпораціям – «власникам» контенту.
1996 року WIPO підписала дві угоди, які відкрили новий розділ в історії корпоративного контролю над знанням та інформацією. Угода щодо копірайту та Угода щодо виконання та фонограм передбачали, що виробник копій може обмежувати споживача в тому, як той цю копію використовуватиме. А ще вказували, що спроби обійти такі обмеження є незаконними. Ці угоди призвели до ухвалення у США Цифрового закону міленіуму про копірайт (Digital Millenium Copyright Act – DMCA), який криміналі- зував спроби обійти обмеження, встановлені власником копірайту. З подібною метою ухвалено і Директиву Євросоюзу щодо копірайту.
Для лобіювання потрібних законів великі звукозаписувальні компанії створили об’єднання RIAA (Recording Industry Association of America – RIAA), до складу якого увійшли найбільші звукозаписувальні компанії Сполучених Штатів. Своєрідним клоном цієї організації в галузі кіно є MPAA (Motion Picture Association of America). Лобіює інтереси компаній-виробників програмного забезпечення (ПЗ) Альянс бізнесового програмного забезпечення (Business Software Alliance – BSA).