Всі говорять: двомовність, двомовність. Скільки дискусій було на цю тему, скільки народних обранців до парламенту пройшли завдяки їй, скільки їх звідти через це було з ганьбою виведено! Я людина незацікавлена, участі в дискусіях не беру, й у парламенті ніколи не був, навіть у буфеті, тому стратегічно мені про зазначену тему й говорити особливо нічого. Хоча, скажімо, «побутова» двомовність: якщо користуватись риторикою опонентів і визнати, що така існує на офіційному рівні (в тому ж парламенті, наприклад) і на побутовому (в буфеті парламенту), то зустрічатися, безперечно, частіше доводиться саме з останньою.
НАЩАДКИ МИНИ МАЗАЙЛА
Я живу собі в спальному районі міста Харкова, де більшість населення є міщанами в першому поколінні – себто років 20 тому вони збудували собі цей спальний район і відтоді автоматично зараховуються до «російськомовного населення Сходу України». Двомовність цього населення є показовою та беззастережною: в під’їзді, ліфті та на лавочці – суржик (на українській, так би мовити, основі), в гастрономі та на пошті – російською (ну, ви чули цю російську, «Мину Мазайла» читали).
Але поцікався ти в цього населення на предмет мовного питання, певен, що більшість висловлять підтримку саме російської мови. Можливо, тому ніхто й не питає в суперечках про двомовність обидві сторони – й із «російськомовного» боку, і з «українськомовного», бо насправді дотримуються подвійних стандартів і постійно лукавлять, тому що куди краще в цій ситуації обходитися загальною риторикою. Почнеш говорити відкрито – справді з’являться проблеми. А проблем ніхто не хоче.
ХТО ВИНЕН?
«Та всі винні», – відповість населення, й матиме рацію. Оскільки так уже виходить, що всі колізії з двомовністю виникають тоді, коли цю проблему починають підіймати на офіційному рівні. До того більшість людей її просто не помічають. Дійсно, як виявилося, не так і важливо, якою мовою пишеться зовнішня реклама в місті й оголошуються зупинки в метрополітені. Попри побоювання профільних установ, перехід на українську в рекламних оголошеннях і випусках радіоновин не призвів на Сході країни до масових заворушень і погромів.
Хоча, з іншогобоку, попри таємні сподівання частини тих же профільних установ, переписування в супермаркетах усіх назв ковбаси державною мовою не спричинило стрімкої українізації широких народних мас. Очевидно, тут справа не в мові. Й не в ковбасі. То в чому ж? Справа, як на мене, в здоровому глузді. Який підказує, що населення найбільше дратує не так насильницька українізація чи повзуче русотяпство, як намагання використати при цьому безпосередньо тебе як гарматне м’ясо.
Навряд чи знайдеться багато батьків, які будуть виступати проти того, щоб їхні діти володіли державною мовою. Ну, окрім, можливо, стійких севастопольських бабусь, готових, якщо треба, піти на дно слідом за флагманом російського флоту. Навряд чи кому заважає реклама українською (хай вона й писана з помилками!). Навряд чи кому справді не вистачає інформації російською. Навряд чи хто стане культурним дауном внаслідок усунення зі шкільних програм творів якого-небудь Дємьяна Бєдного. Я, скажімо, свого часу, років так сім тому читав на курсах підвищення кваліфікації вчителів лекції з історії російської літератури українською мовою. І мене навіть не звільнили, як я не намагався. Можливо, проблема не в мові, а в замовниках?
ГРА В ГОЙДАЛКУ
Отже, ще раз про подвійні стандарти, котрі перетворюють усі дискусії на безкінечне пережовування давно відомих пафосних гасел про мову як серце народу, чи про права національних меншин. Найгірше те, що в дискусіях про мову опоненти засадничо не здатні прийти до порозуміння, оскільки одна сторона (та, котра виступає за російську як другу державну) ніколи не визнає, що формально двомовність і так існує й що інформаційний простір в країні й далі лишається переважно російськомовним, а інша (та, яка проти двомовності) ніколи, зрозуміло, не визнає, що українізація, як не крути, справді є насильницькою та що іншою вона бути не може, що населення саме собою не перейде на державну мову лише через те, що в нього, населення, українськомовний президент і що воно, населення, за невеликими винятками – козацького роду.
Так само противники двомовності ніколи не визнають, що на сьогодні, скажімо, відбувається фактичне ігнорування «російськомовного культурного продукту» (жахливий термін, погоджуюсь), який створюється в Україні, себто спрацьовують ті самі подвійні стандарти, коли патріотизм підміняється звичайною русофобією. І оскільки ні ті, ні інші ніколи цього всього не визнають, ми просто приречені борсатись у неприємній за витоками та наповнен ням ситуації.
КВІТИ ЖИТТЯ
Єдина надія на дітей. Якось же їм удається вільно суміщати українську на уроках із російською на перервах? І в їхніх світлих дитячих головах все це вкладається в нормальну систему й не викликає жодних нервових розладів та електоральних запорів, як у їхніх, зіпсованих демократичними реформами, батьків. Діти не дивилися про грами «Врємя», не були членами комсомолу, не йшли на дємбєль і не будували БАМу. Їм важко зрозуміти всі глибини євроазійства чи євроатлантизму.
Вони дивляться свої мультики й не знають, хто такий Жиріновскій. І знати їм цього не треба. Чим менше вони будуть дивитися нови ни (українською чи російсь кою – байдуже), тим більше в них шансів не втратити віри в розум і справедливість. Можливо, потріб но більше спілкуватись із дітьми, як до того закликає соціальна реклама? Можливо, вони виростуть і вирішать усі проблеми, з мовною включно. А можливо, до того часу жодної такої проблеми й не лишиться. Зникла ж в Україні проблема з ядерною зброєю? Тому залишається тільки чекати. В будь-яко му разі, діти подвійними стандартами не користуються. При наймні, в молодших класах.