Світогляд – теж мода

 

 

 

Одне з визначень моди звучить так: „Мода – сукупність звичок, смаків та преференцій певної групи в певний час”. Ключовими словами тут, очевидно, є „у певної групи в певний час”, бо саме ця характеристика дає нам підстави розглядати якусь сукупність звичок, поглядів тощо саме як „моду”. А от якщо в певний час якась, досить широка, група людей показово зневажливо ставиться до „моди”, – значить, бути немодним – модно?

Парадокс, але це так. Те, як ми конструюємо собі власний ідеал та обираємо коло інтересів та цінності, висловлюємо почуття, погляди й емоції, ми робимо з огляду на моду. І навіть тоді, коли це слово викликає наш палкий супротив.

 

 

У 50-х роках в Америці з’явилася група письменників, так звані „бітники”. „Бітництво почалося в 1944-45 роках, коли зустрілися Джек Керуак, Вільям Берроуз, я і ще деякі з наших друзів – згадує Алан Гінзберг, – протягом кількох наступних років ми експериментували з такими поняттями, як „дружба”, „почуття спільності”, „нове бачення”, „нова свідомість”. Початок 50-х – поворотний пункт, коли всі особисті думки ставали суспільними”.

Для початку – просто група друзів, що пишуть вірші та прозу, захоплюються лівими ідеями й східними релігіями, критикують „споживацьке суспільство”, прагнуть свободи, вживають наркотики, подорожують автостопом, протестують проти суспільних норм. Творчість цієї групи стає популярною серед молоді, а разом із творчістю – і їх спосіб життя, й набір світоглядних та ідеологічних преференцій (принаймні, значна частина). На початку 60-х – весь перелік характеристик уже можна застосовувати до цілого покоління молоді, йдеться про рух хіпі.

 

 Можна, звісно, в цьому контексті говорити про соціальні передумови, ідеологічний клімат, можна й творчість бітників розглядати як продукт певної ситуації, а не як рушій. Але можна говорити і про моду. Так, бітники створили моду на певні наркотики й на свободу в сексуальних стосунках, на подорожі автостопом, на нонконформізм, навіть на писання віршів. Просто вони створили певний привабливий образ, придатний для наслідування, певну модель, за якою можна було конструювати власну особистість. Вони створили також красивий образ певного способу життя і, крім того, сформулювали під нього ідейну основу, наділивши його сенсом, – ідеальний продукт для споживання, що якоюсь мірою визначив біографії цілого покоління.

 

 

 

 

Мода часто оперує образами, певними „сукупностями”. Ось ще кілька прикладів. Коли такий музичний напрямок, як реп, від початку продукт чорного населення, завоював широку популярність, білі підлітки почали наслідувати стиль одягу, стиль спілкування і в дечому стиль життя афроамериканців. Простіше кажучи, мода на реп змусила білих захотіти стати чорними, або принаймні, бути на них в міру можливостей максимально подібними.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Письменник Ернест Хемінгуей створив переконливий, наділений рисами автобіографічності, образ представника так званого «втраченого покоління», – «зневіреного» й «цинічного» покоління, «зламаного» участю в Першій світовій війні, любителя джазу, алкоголю та небезпеки. Хемінгуей став надзвичайно модним у Радянському Союзі в шістдесятих-сімдесятих роках, відповідно модним став і створений ним образ, – скептичний світогляд, звертання «старий», захоплення джазом, широкі бороди й грубі светри. Так, спокушений хемінгуеївською романтикою, радянський інтелігент відтворював власним стилем поведінки й мислення певний типаж, сформований за зовсім інших історичних обставин.

 

 

 

 

 

 

Наслідувати детально пророблену модель особистості, від зовнішнього вигляду до світоглядних позицій, навіть із екзистенційними проблемами включно, прийнято в молодіжному середовищі. Річ у тім, що молода людина проблему власної ідентичності сприймає гостріше. Маємо на увазі, безперечно, субкультури, які й пропонують такі, вже готові цілісні образи. Причому, у виборі субкультури важливий також фактор соціальної групи, адже приналежність до деяких з них вимагає, скажімо, більшої суми грошей у гаманці – йдеться про вимоги щодо зовнішнього вигляду чи про стимулюючі речовини, яким надають перевагу. Проте часто якась субкультура може ставати більш модною і, відповідно, виходити за межі власної соціальної групи. Хоча це свідчить радше про те, що модним стає стиль певної субкультури, переважно її зовнішні характеристики. Але й очевидно, що коли Жан Поль Готьє брав за основу своїх колекцій стиль панк, він цим самим пропагував і певну, якщо не позицію, то, принаймні, позу, а це теж до чогось зобов’язує.

 

 

 

 

Так само, як нас, фактично,  зобов’язує мода на будь-який стиль. Ну от, скажімо, останнім часом популярний так званий „гламур”, – по суті, мода на розкіш. Тобто сьогодні модно бути багатим. І, до речі, ця мода розквітла в Україні набагато сильніше, ніж у країнах Європи, куди ми так прагнемо. Звісно, те, що серед людей з достатком нижче середнього прийнято „бути багатим”, це парадокс. Тому вони намагаються просто виглядати так, ніби ти «багатий»: побільше різнобарвного каміння та жовтого металу, блискучі тканини, шкіра під екзотичних звірів… Але ж ідеться не тільки про «розкішний» одяг, який справді можна зараз придбати за доступною ціною – подякуємо Туреччині та Китаю, – йдеться знову ж таки про набір вимог, яких треба дотримуватися. Спокусливий образ багатого й красивого життя, що здається таким доступним, змушує представників low-middle class визначати власну особистість у категоріях зовсім іншої соціальної групи. Просто напрошується критика хибної класової свідомості.

 

Звісно, можна ще говорити про маркетингові стратегії, про медіа, про кіно й про державну політику, навіть про теорію змови, – механізмів народження й поширення моди може бути дуже багато. Але завжди йдеться про імідж, який здатен зачарувати чи привабити „групу людей”, викликати в них бажання його привласнити. І тут пригадується хрестоматійна історія про образ „юного Вертера”, створений Гете, який виявився наскільки привабливим, що прагнення його наслідувати спричинило в Німеччині хвилю самогубств „на ґрунті нещасливого кохання”…