«Однозначно, медичне лоббі існує — як у Парламенті, так і в Уряді. Однак, до сьогодні воно не було ефективним»
— Якщо порівняти відстоювання інтересів медиків та освітян, то представники останніх діють ефективніше, — стверджує Микола Поліщук. — І є кілька причин цього. У Парламент потрапляло багато людей, які спеціалізувалися на освіті та науці, проте відсоток тих, хто знається на практичній медицині, мізерний. Відповідно, якщо у випадку з педагогами працюють норми законів щодо доплат за вислугу років, стаж та на оздоровлення, то щодо медиків жодна з цих статей не діє, тому що не було ефективного лоббі. Це стосується і реформ системи охорони здоров’я, які не відбулися у за’язку з тим, що у Раді були депутати, орієнтовані на стару систему, і не володіли знаннями щодо ринкових відносин у сфері медицини. Вони не орієнтувалися на те, що лікарю потрібно платити за обсяг якісно виконаної роботи. Вони говорили про збільшення заробітних ставок медикам, але за такої умови загальна якість обслуговування аж ніяк не покращиться. Звичайно, середня платня у лікаря не має бути нижчою, аніж на промисловому виробництві, але можливості заробити грошей більше, ніж у промисловості, мають бути законодавчо закріпленими.
— А як щодо лоббіювання певних інтересів при закупівлі лікарських препаратів та обладнання для лікарень?
— Тут часто має місце корупція. Середня тривалість перебування на посаді міністра охорони здоров’я не перевищує року, у той час, як міністра освіти — два-три роки. На роботу в міністерство часто добиралися люди, які не знали основ практичної медицини. Інколи приходили ті, хто хотів, щоби замість них написали кандидатську або докторську дисертацію. Навіть останній міністр, який спеціалізувався на урології, за 5 місяців став доктором медичних наук із серцево-судинної патології. Міністри та їхні зами вирішували не загальнодержавні проблеми, а особисті — свої чи знайомих. Ще такий нюанс — 80—85 % медичної допомоги надається на первинному та вторинному рівнях, на рівні безпосереднього контакту з пацієнтом. Бюджетне фінансування первинного рівня послуг фінансується на 5 %, вторинного — на 15 %. Водночас, лобіюється закупівля вартісного обладнання, встановлення якого потрібно чекати два-три роки і яке часто не ефективно використовується. Як правило, ініціатором цього виступають столичні лікарі та професура — задля підняття престижу закладів, у яких вони працюють, а не системи охорони здоров’я.
— Наскільки серйозним є протистояння між виразниками інтересів вітчизняних виробників медичної продукції та закордонних?
— Цей конфлікт існує. Коли я був міністром у 2004—2005 роках, частка закупленої продукції у вітчизняних виробників становила у грошовому еквіваленті 40—62 %, нині — 8—10 %. Це, відповідно, не могло не позначитися на розвитку українського виробництва, появі нових робочих місць, платні працівників. Звичайно, тенденція щодо закупівлі якісного обладнання є правильною, але ж є й хороші сучасні вітчизняні розробки, які не закуповуються. І причиною цього може бути якраз вплив представників іноземних компаній, більш багатих і спроможних давати «відкати».
— Як ви ставитеся — не як функціонер від медицини, а як пересічний українець — до того, що навіть лікар у поліклініці за зайвий спонсорський халат виписує рецепти на ліки певної компанії?
— Щодо простих лікарів — це зовсім інша проблема. Сьогодні вони перебувають на межі виживання. Їхня платня дещо більша за прожитковий мінімум. А це люди, які здобували свій фах довше, аніж інші. Жоден програміст й економіст не учився стільки, а враховуючи ще й інтенсивність навчання, то на свою освіту вони витратили лише третину часу і зусиль медика. Низька платня змушує медпрацівників шукати різні шляхи виживання. Хороші спеціалісти виживають, тому що їм вдячні пацієнти, середні та ті, хто не має доступу до якогось управління, — завдяки співпраці з певними компаніями. І доти, доки ситуація з оплатою праці не зміниться, звинувачувати їх у лобіюванні чиїхось інтересів щонайменше не етично.