Трипільці – українці?

Археологічних культур у нас були десятки. Найперша очевидна і правильна відповідь – це мода на Трипілля серед вітчизняного бомонду. Найсановитішим шанувальником трипільців є, безперечно, наш Президент Віктор Ющенко, який має поважну приватну колекцію археологічних знахідок. Найзаможнішим збирачем цих старожитностей є голова Індустріального союзу Донбасу Сергій Тарута, котрий разом із іншим відомим колекціонером, нині покійним Сергієм Платоновим мабуть найбільше за інших опікувалися популяризацією трипільської культури, організовували виставки, конференції і конгреси, публікували книжки і каталоги, дарували певні речі музеям.

 

Та пильний інтерес до Трипілля часто-густо проявляється не так шляхетно. Цілеспрямована популяризація цієї стародавньої культури може, як не дивно, мати і вкрай сумні наслідки – і для самих її решток, і для суспільства. Спробуємо подивитися на «трипільський феномен» з його прихованого і менш відомого боку.

Симпатії до трипільців цілком передбачувані: спокійний сільськогосподарський народ, жив у хатах, не був агресивним, такий собі ліричний мешканець «садків вишневих коло хати». Логічно виникає думка: типові українці. Але тут є ціла низка проблем, яка заважає «щиро віруючим» у древність української цивілізації. Якщо ми подивимося на мапу, то дізнаємося про те, що ця культура в науці спочатку чесно звалася по-румунськи «Кукутені», бо шанований наш археолог Вікентій Хвойка 100 років тому її відкрив вже третім після румун та підавстрійських поляків. Для румун це була культура «Кукутені» (таке само село, як і звичайне Трипілля Київської губернії), для австрійської Галичини – «культура мальованої кераміки». Зрештою кожна нація розпорядилася цією культурою по-своєму. Для поляків це стало південно-східним краєм пра-пра-слов’янства в уявленнях науковців сторічної давнини – ці уявлення вже застаріли, для румун – одна з поважних культур балканського етапу просування близькосхідної цивілізації в Європу. Хвойка вважав «трипільців» напівголими варварами, що жили у землянках, – і ця позиція також застаріла, у них усе було дещо симпатичніше. Але у будь-якому разі немає приводу натомість вважати Трипілля «батьківщиною праукраїнців». І «трипільцями» вони себе не звали – це випадок називання «археологічної культури» за місцем сучасної знахідки. А як вони звалися насправді ми не знаємо, оскільки невідома їхня мова. Втім, чимало наших сучасників вважає трипільців саме тими, хто жив серед «трьох полів» чи ще чогось, або арійськими предками слов’ян-українців. Щиро кажучи, від них нас відділяє 50 століть. У них знайшли протоміста і чимало інших поважних атрибутів переддення цивілізації. Але одразу зупинімо себе на шляху українських асоціацій, бо з українцями є одна буденна «проблема»: українці є частиною слов’ян, що поки ніким ще не заперечене, а щодо «слов’ян» ми не можемо нічого певного сказати щодо часів до нової ери, чи Різдва Христового.

 

Є, звісно культури, які вважаються науковцями «праслов’янськими», але тут як немає єдності серед дослідників, так і не може її бути. У тому проміжку часу – дві з половиною тисячі років – між «трипільцями» та «слов’янами» відбулося чимало цікавого, але досі ніхто не знає, з якої саме спільноти утворилися індоєвропейці, до яких безперечно належать слов’яни, а трипільці у цьому рейтингу не відзначаються першістю. Не варто забувати, що витоки того способу господарювання, який вони використовували, були принесені з Анатолії (територія сучасної Туреччини), де саме і почали займатися землеробством 12 тис. років тому. Носії цих навичок перемістилися з Анатолії на Балканський півострів, а далі поширилися всією Європою. Ці люди явно не розмовляли слов’янськими мовами, а тому, хоч лусни, а до утворення слов’янства ще було принаймні 2500 років, не могли бути українцями. Учені сперечаються щодо того, де саме формувалися індоєвропейці, але щодо наших трипільців є очевидні сумніви; швидше за все вони є нащадками населення, котре прийшло з Близького Сходу і принесло з собою певний спосіб господарювання. Хвойка 100 років тому таких людей звав «арійцями», а це – і застаріло, і не модно.

 

За походженням трипільці найімовірніше є представниками прасемітів (або якщо не подобаються «семіти» (а раптом це євреї?), то вже точно носії «афразійських мов»), які полишали Близький Схід і несли з собою ті технології, які й стали підмурівком сучасної цивілізації. Тому заперечити їхню участь у творенні сучасного світу ніяк не можна, але дуже важко сказати, частка їхнього генофонду два – чи хоч три – відсотки генофонду сучасних слов’ян-українців. Втім, може й більше, але у нас дослідження ДНК ще не набули поширення. Але для багатьох наших співвітчизників одна думка про навіть потенційних «семітів» на наших теренах видається жахливою. Наприклад, для керівництва МАУП популяризація Трипілля-Аратти-України є лише одним із фронтів боротьби зі світовим сіонізмом.

 

Якщо подивитися на державні кордони і те, що основні осередки цієї археологічної культури знаходяться в сучасній Румунії – «трипільці» прийшли на наші землі вже «кукутенцями», то у кого знайдуться аргументи повісити на людей тих часів, коли сучасні народи взагалі не існували – навіть їхні предки ще лише формувалися – якусь графу «національності»? Якщо вже за великим, сучасним державно-територіальним, рахунком і якщо бути науково некоректними, то трипільці це – румуни. Хіба що в момент перетинання Дністра вони автоматично ставали українцями. Але дуже хочеться з фінансових міркувань на них повісити графу української національності, адже грошовиті патріоти не пожаліють коштів на «прадавніх українців», хоча для тих, хто знає, трипільці усе одно залишаться: просто гідними мешканцями нашої землі, без точно відомого походження. Але про них можна чимало повигадувати, ще чимало покопати, і продати це справжнім патріотам як праукраїнську історію. Цікаво, що коли Ющенко їздив до Румунії у 2005 році, то виголошував у румунському Сенаті тези про прадавню близькість історії обох країн, починаючи від часів «Кукутені-Трипілля», доби спільної історії. Цікаво, як подолають цю «сторінку спільної історії» симпатики українсько-арійської прадавньої держави Аратта, від якої усе в світі хороше й почало розвиватися, бо навряд чи «прарумуни» чи «прасеміти» там передбачаються.

  

Україна – це країна, незрівнянна з будь-якою іншою у Європі щодо кількості народів і культур, які залишили тут свої сліди. Окрім різноманітних справжніх «аборигенів» нашого лісу, лісостепу та гірського Криму ми маємо у себе «Гостинне море» («Понт Евксинський») для колоній античних греків, східні кордони Риму та західний край Великого євразійського степу, на який виплескувалися десятки кочових народів – і усі після себе залишили щось коштовне! Ми маємо у цьому сенсі якнайширший «асортимент» на продаж. І тепер ми змушені за це розплачуватися знищенням десятків пам’яток археології щороку. Наше минуле з кожним роком зменшується. Можна звісно сперечатися: «та у нас тої археології – прорва», тривала історія життя людей на українських теренах залишила після себе пам’ятки археології хіба що не через кожні пару-трійку кілометрів. Якщо це не трипільці, то принаймні скіфи, сармати чи ранні слов’яни, таври чи генуезці, або ж давня Русь.

 

Звісно, країна у нас багата та культурна, але ті речі, поселення, могильники, довкола яких можна створити найкращу у Східній Європі Мекку археологічного туризму, ми будемо спостерігати недовго. Старожитності зникнуть у відомих і невідомих приватних археологічних колекціях, які досі не мають в Україні легального статусу, і здогадаймося, речі якої археологічної культури будуть коштувати найдорожче? Ну звісно, найрозкрученішої. У цьому сенсі «шанування» давніх трипільців – прямий шлях до якнайшвидшого знищення усіх решток цих самих трипільців, котрих ще не дослідили «легальні» археологи. Трипільці – наші стародавні земляки на славу попрацювали для нащадків: виснаживши землі, вони раз на 50–60 років змінювали місце поселення, тому залишили слідів набагато більше, ніж інші, ефективніші господарі. Ще грабувати і грабувати…[276]