До початку 1990-х українського телебачення – так само, як і «сексу в СРСР» – не було. Точніше, воно було, але… віртуальне. Або латентне. Тобто воно було, і навіть на трьох каналах, але навряд чи його дивилися. Дивилися Москву.
Нічого дивного: на ЦТ (як тоді називався нинішній Перший російський канал) були «Клуб кіноподорожей», «13 стільців», «Очевидне-неймовірне», «Життя тварин», «Міжнародна панорама» і, безумовно, програма «Врємя». У нас «без брому» можна було споживати хіба що передачі про кіно, спортивні новини та дитячі казки з багаторічним незмінним Дідусем Панасом. Так було у звичайні дні, так було і на свята.
В УРСР, принаймні в місті, зустріч Нового року завжди супроводжувалася певним ритуалом, який, мабуть, мало відрізнявся від аналогічної процедури в Росії, Молдові, чи Казахстані. Окрім стандартного святкового столу, він містив колективний перегляд телевізора. Навіть завзяті патріоти, свідомі чи лояльні до влади, дивилися ЦТ. На Новий рік всесоюзне телевізійне начальство намагалося підготувати якийсь сюрприз. Зазвичай, це був новий телевізійний фільм (зокрема, саме в ніч на 1 січня 1975 року вперше було показано «Іронію долі») і «Блакитний вогник» – збірний концерт найпопулярніших артистів. Цей останній жанр зберігся майже недоторканим до останнього часу. У перерві між цим, безпосередньо перед боєм кремлівських курантів, а Київ і Москва жили тоді за одним часом, був ще один обов’язковий пункт програми: привітання генерального секретаря ЦК КПРС радянському народові. До середини 1970-х його виголошував особисто товариш Леонід Ілліч Брєжнєв, наприкінці життя внаслідок проблем зі здоров’ям і дикцією, текст озвучував диктор Ігор Кірілов. А от уже після цього – «Блакитний вогник».
Чесно кажучи, сприйняття цієї програми народом важко було назвати адекватним, оскільки святкувати зазвичай починали заздалегідь, і до опівночі вже встигали втратити фокус. Але ж були в тому житті також діти, тверезники, хворі, пенсіонери, нарешті, просто витривалі бійці – для них у головному шоу року виступали зірки того часу: Людміла Зикіна, Муслім Магомаєв, Аркадій Райкін, молодий Гєннадій Хазанов, молода Алла Пугачова. Серед українських артистів торжество ленінської національної політики довірялося засвідчити Софії Ротару, Дмитрові Гнатюку, Анатолію Солов’яненку. І неодмінними учасниками новорічної програми були фантастично популярні Тарапунька і Штепсель – дует артистів, як тоді казали, «сатириків» Юрія Тимошенка та Юхима Бєрєзіна. За мірками тих часів, репризи Тарапуньки і Штепселя були неймовірно сміливими, навіть ризикованими, насправді ж, вони цілком вкладалися в дозволену режимом критику «окремих недоліків». Головною ж принадою було не це: Тимошенко (учень і товариш Олександра Довженка) грав «простака», розмовляв зі сцени українською, Бєрєзін за амплуа був «резонером» і відповідав російською. Такою й була для всього радянського народу Україна часів розвиненого соціалізму: окремі кумедні диваки зі своєю «мовою» та нормальні розумні хлопці, які все розтлумачать «на общєпонятном», розставлять усі акценти й зроблять правильний висновок…
Ми не ображалися. Ми сміялися. Ми святкували.