Це лише початок, але аж надто бурхливий. В Україні знову з’явилися черги. Мільйони жителів або вже стали в них, або збираються це зробити. Всі відділення «Ощадбанку» посилено охороняють, повідомлення з фронту виплати компенсацій знецінених вкладів схожі на зведення бойових дій. Чоловік, що займав чергу о 3-й годині ночі, помер від серцевого нападу, вже коли був третім біля каси. Натовп збив пенсіонерку, вона впала і зламала ногу. Вдарили по голові адміністратора ощадкаси, що вийшла до людей з роз’ясненнями. Розбиті шибки, зламані двері, загублені документи… Уряд Тимошенко діє рішуче: у зв’язку з негараздами організації виплати компенсацій внесків звільнено 35 завідувачів відділень Ощадбанку України, ще 52 отримали суворі догани. Але черги не поменшали. І настрій у тих, хто прийшов, такий, що розмова із журналістом перетворюється на пристрасну дискусію. Це, напевне, визначальна особливість цих черг, на які ніхто з тих, хто їх зайняв, і не сподівався.
– Я вірив у радянську владу, тому відкладав. Я повірив у незалежну Україну, тому отримую, – ця відвертість пана Миколи з черги на внесення до реєстру вкладників у Печерському відділенні №3715 Ощадбанку Києва могла б бути епіграфом до цього репортажу. Адже генеральна ідея глобального повернення того, з чим всі вже попрощалися назавжди, була, напевне, саме такою. – Але в нас таки нічого не змінилося: хотіли, як краще, вийшло, як завжди, – продовжує він. – Хвіст на морозі, стоять одні літні люди, по десять годин на хворих ногах, не відходять, бо ще радянські черги пам’ятають із «вас тут не стояло!» І, якщо сьогодні своїх грошей не отримають всі ті, хто записався на цей день, а вже зрозуміло, що так і буде, завтра тут буде стовпотворіння!
– Якщо отримають, також буде, – продовжує Сергій Порфирович, який стоїть перед паном Миколою. – Бо ощадкнижки є в кожній родині, а якщо ви ще вагалися, чи варто витрачати час і сили, а знайомий вже отримав свою тисячу гривень і радіє, то ви на завтра обов’язково зберетеся. Те, що відбувається, взагалі така дуже дивна житейська історія! Дивіться: ви віддали сусіду свої гроші на зберігання. Буває таке – може, в нього двері міцніші. Відтак він помер, його діти сказали, що нічого не знають, роз’їхалися по всьому світу, а через 15 років один із дітей вас знаходить і каже: я вам вже можу трохи грошей повернути. І що ви відчуваєте?!
– Це ви до чого ведете? – нашу розмову уважно слухає Ганна Павлівна, якій днями виповнилося 75 років. – Що я до цього грабіжника в ноги кинуся? Я запитаю, чому не всі?! В мене п’ять тисяч на книжці, я їх на старість по двадцятці щомісяця складала, і що я отримаю? Зараз тисячу гривень, до решти вже навряд чи доживу. Тоді це була машина, зараз – дві пари чобіт на зиму, бо я одні тут точно зношу – другий день з 7-ї ранку топчуся!
Мертві гроші
– Якщо ви з 7-ї, то я з 6-ї, ще й з валідолом, – в розмову вступає Іван Федорович. – Мені ось син вже телефонував, – демонструє мобільний телефон, – каже: «Тату, не потрібні тобі ці гроші, я дам стільки, скільки треба, он у Запоріжжі твій ровесник, також 1938-го року народження, у черзі від серцевого нападу помер».
– Ну, то й чого ви стоїте при такому синові, – цікавиться Ганна Павлівна. – Мені б хтось так сказав, я б послухалася, тільки моя донька у місяць двісті доларів заробляє!
– Того й стою, – Іван Федорович не схильний сперечатися. – що не хочу в сина гроші брати, хочу за свої онукам подарунки купити – мені самому насправді нічого не треба, пенсії вистачає. А вам, журналістам, скажу так: в мене тут – помахує затисненими в руці трьома ощадкнижками, – 15 тисяч карбованців – це була «Волга» й до «Волги». Але якби я і міг її придбати, не став би цього робити, бо був державним службовцем, а це означало – ніяких розкошів.
– Ось я про це і хотів сказати, – Сергій Порфирович дочекався паузи. – Свого часу це були мертві гроші – на них не можна було нічого купити: всі телевізори, холодильники, гарнітури мали свої черги, про машину годі було й мріяти, а про придбання нерухомості ніхто і не мріяв, хіба що кооперативне житло будувалося, але і тут не гроші все вирішували, а знайомства. Кому б тоді, коли навіть у Болгарію можна було поїхати лише як передовику виробництва, сказав, що через 25 років зніму гроші з книжки і поїду на тиждень на відпочинок до Єгипту, як мрію – ніхто б не повірив. Чесно кажу – те, що в мене на книжці, тоді мені було зайве: на все потрібне родині вистачало. А зараз це живі гроші, абсолютно неочікувані, от і витрачу я їх так само!
Родичі касирів
– Якщо ви нічого не очікували і нікуди не поспішаєте, чого у перший же день побігли за грошима? – цікавиться Марта Йосипівна, їй 58 і вона відпросилася з роботи. І сама відповідає. – Просто у нас все не слава богу: сьогодні один указ, завтра інший. Зараз бюджет перерахують, на щось там грошей не вистачить, і виплат вже не буде. Тому і черги такі, і все рівно кожен третій без черги просочується, своїми очима бачила! Знаєте, – вона змовницьки присувається, – касири у списки своїх родичів самі позаписували, це абсолютно точно. Сама бухгалтер, я це точно знаю!
– Тому що я ще зранку казала: треба самим робити списки і призначати відповідальних, – втручається Ганна Павлівна. – Он одна тут штовхалася: мені за квартиру заплатити, а всередині потерлася-потерлася, і притерлася: чи то знайома її пустила, чи комусь гроші сунула – всі там промовчали.
У перший день виплат у столиці гроші привезли не до початку роботи відділень, а в обід, і лише у доларах, що тягло за собою проблеми перерахунку та розміну купюр. Приблизно на добу запізнилася Юлія Володимирівна із роз’ясненням, що, отримати компенсації можна через систему Укрпошти або перевівши їх на депозит під 13,5% річних, тоді можна і не стояти в черзі, а таке доручення можна дати просто по телефону. Прем’єр-міністр повторила у телезверненні, що 5 760 000 000 грн, виділених на компенсацію знецінених вкладів, має вистачити всім, що «ці гроші нікуди не щезнуть і не розчиняться у повітрі». І, здається, повторювати це їй доведеться ще довго.
Потрібне почуття
– Я так скажу, – пан Микола ввічливо дочекався, доки висловиться все оточення. – Тут дехто каже, що в Литві до 2000 доларів виплатили, а в нас – до 200. Але ж Литва єдина це зробила, і виплачувала мало не 10 років. Навіть інші прибалти не ризикнули зробити собі таке випробування! А ми, якщо витримаємо, зможемо себе поважати, тобто державу свою. Ви, молоді, такого почуття не знаєте, а ми його з радянських часів пам’ятаємо: дуже сильне і потрібне це почуття!
Після таких слів мені навіть прощатися було незручно: таких би людей не на морозі тримати, а до Парламенту завести, у крісла. Але дуже змерзли ноги, вже їх не відчувала. А черга зовсім не посунулася – одну людину обслуговують у віконечку від 25 до 40 хвилин.