Тюремний мазохізм

 Погана міна за хорошої гри

Останньою спробою продемонструвати недолугість української пенітенціарної системи стало групове каліцтво в’язнів у Донецьку. Наприкінці січня троє засуджених, які перебували на лікуванні в міжобласній лікарні на території виправної колонії №124, зімітували спробу суїциду, ввівши у стінки черева заточені штирі з матрацних гачків. Таким чином, вони нібито висловили протест проти жахливих умов утримання в лікарні, огидного харчування і насильства з боку персоналу. Ініціатором акції став рецидивіст Олександр Лукашов, який зумів за допомоги свого адвоката розголосити про надзвичайну подію усім ЗМІ. Щоправда, на відміну від інших подібних ситуацій, «суїцид» завершився пшиком.

 

46-річний Лукашов, якого перевезли з іншої області в Єнакіївську виправну колонію №52, з етапу потрапив у лікарню. Його біографія більше ніж бурхлива. Уродженець села Трояни під Бердянськом був неодноразово засуджений. Вперше – ще 1978 року за пограбування, вдруге – у 1981 році за зґвалтування і злісне хуліганство. Згодом кримінальний талант проявився на території Російської Федерації, де його у 1991 році засудили за цілий букет злочинів і визнали особливо небезпечним рецидивістом. У 2002 році він потрапив за ґрати в Україні одразу за дев’ятьома статтями Кримінального кодексу – грабежі, розбої, крадіжки, особливо злісне хуліганство, володіння зброєю, кіднепінг тощо. Уже відбуваючи покарання, Лукашов до свого списку додав ще одну статтю – «злісне невиконання вимог адміністрації». За неформальним соціальним статусом зони він був «козлом» – працював у їдальні кухарем, причому в 2000 році – саме в 124-й колонії. Тоді, як згадують представники адміністрації, з ним проблем не було.

 

Лукашов перебував у палаті разом із шістьма колегами, серед яких і провів відповідну агітаційну роботу. Цікаво, що, на відміну від спільників, він практично нічого собі не ушкодив. Якщо двоє інших засуджених справді гачками пробили собі стінки черева, то Лукашов вводив 6-сантиметровий штирок у післяопераційний свищ, що, за словами лікарів, виключає гострі болючі відчуття. Після операцій з видалення сторонніх предметів, засудженим навіть швів не накладали, обійшлися скобами. Нині їхній стан цілком задовільний.

 

Про наявність у череві шматка заліза Лукашов заявив наступного дня після того, як встромив, продемонструвавши його своєму адвокатові. Як і сліди побоїв, що, як з’ясувалося згодом, нанесли йому не охоронці, а інший ув’язнений прямо у палаті – на прохання самого побитого. Але ці синці і шрами були продемонстровані журналістам. Окремі місцеві ЗМІ навіть переповіли чутки, що у колонії №124 у перервах між маршами духового оркестру чути несамовитий лемент катованих адміністрацією засуджених…

Лікарню для ув’язнених з цілою бригадою підлеглих і журналістів відвідав прокурор області Віталій Мурза. Він поспілкувався із засудженими, оглянув кабінети і палати лікарні. Лише один із півтора десятка заявників висловив зауваження, що стосуються відсутності стільчика в душовій, невихованості медсестер і якості хліба, що випікається в зоні. Деякі в’язні зверталися до прокурора з проханнями надати юридичну допомогу, триваліші побачення і … можливість залишитися після лікування відбувати покарання в колонії №124!

 

«Показушними» ці відвідини назвати важко: журналістів абсолютно не обмежували в спілкуванні з засудженими – представники адміністрації лише спостерігали. Ніхто з опитуваних арештантів не підтвердив фактів насильства, не було істотних дорікань і на якість лікування. Не було почуто і слів співчуття та схвалення вчинку Лукашова і компанії, швидше навпаки. Звичайно, умови у в’язничній лікарні далекі від ідеальних. Однак обслуговування часом навіть краще, аніж у деяких цивільних шпиталях Донеччини.

 

Під час неофіційної бесіди правоохоронці розповіли Тижню, що Лукашову просто не поталанило – надто принциповим виявився начальник колонії. Переважно, щойно відбувається витік інформації за межі зони про подібні випадки, проблему намагаються вирішити «полюбовно». Така практика триває ще з радянських часів, але нині вона стає особливо актуальною. «Авторитети» (вони ж «пахани») зони часто вдаються до подібних методів, щоб позбутися наглядача, який відмовляється передавати заборонені предмети або ж втручається в неформальне життя засуджених. Щоправда, «пахани» особисто беруть участь у таких акціях лише тоді, коли інсценований «суїцид» дає шанс раніше вийти на волю особисто «авторитету».[252]

 

Серед зеків є навіть своєрідний каталог можливих методів впливу на працівників зони. Найпоширеніші калічення – порізи на передпліччях, що арго, тобто специфічною мовою злочинців, називається «розкрити вени» або «розкритися». Щоб не казали офіційні особи про ці подряпини, вени дійсно відкриваються. Інша річ, що небезпека для життя при цьому мінімальна: кров’яний тиск у венах низький і кров швидко згортається. Часто навіть необхідності в медичній допомозі немає. Інший варіант – порізи на животі. Крові начебто багато, порізів десяток, але варто помазати йодом і заліпити рану пластирем, як усі «пристрасті» вщухають.

 

Бували ще порізи на шиї, але сонну артерію зачіпають тільки ті, хто надміру захопився. Згадуване заганяння штирів також не є чимось винятковим. Зеки завжди демонстрували відмінне знання анатомії – інколи примудрювалися загнати штир точно між діафрагмою і шлунком, не зачепивши життєво важливих органів. Для тюремних хірургів їхнє лікування не було складним. Найпримітивніший спосіб показового суїциду: наковтатися чогось. У хід йдуть і ложки, і кісточки доміно. Бували й «ексклюзивні» варіанти – на кшталт переломів руки, прибивання цвяхом власних яєчок до табуретки. Але такі самокаліцтва вельми рідкісні.

 

Цікаво, що, практично ніколи не здійснюють самопорізи в житлових чи виробничих зонах колоній. Просто тому, що там з цим ніхто і не намагався боротися. Безглуздо – навкруги повно металу. А от у штрафних ізоляторах і приміщеннях камерного типу, де колючо-ріжучі предмети категорично заборонені, покалічення відбувалися часто. Найчастіше вони групові (3–5 людей), масові випадки за участю 20 чи більше засуджених вкрай рідкісні. Калічили себе в’язні з показовою театральністю, причому жоден з них реально вмирати навіть і не думав.

 

Окрема мова – про бунти і акції непокори. Варто розрізняти масові безлади, групові безлади і групову непокору. Більшість не вбачає між ними різниці. Однак масові і групові безлади розрізняються тим, що у першому випадку – у них бере участь велика кількість осіб, яка постійно змінюється, – вирахувати усіх учасників важко, та й непотрібно: головне – виявити провокаторів і підбурювачів. Насправді Департамент виконання покарань МВС України просто не готовий якісно виконати цю роботу. Немає власної розвідки, і все обмежується введенням у зону загонів спецпризначення. Однак таке примітивне придушення бунту або не дасть жодного результату – карати буде нікого, або дасть результат негативний – покарають не тих. Під час групових безладів кількість й особи учасників легко визначають. Тому варто використовувати або свої групи швидкого реагування або, за складніших випадків, – спецпідрозділ. У разі акцій непокори ніякого спецназу взагалі не потрібно. Ну, не хочуть зеки працювати – будь-ласка, вистачить і заходів дисциплінарного впливу.

 

Проте, головна проблема наших міліціонерів в тому, що вони за звичкою застосовують силу там, де потрібно попрацювати мізками. Унаслідок цього злочинці стають такими собі героями – робін-гудами, а правоохоронці – брутальними катами.

 

І правозахисники, і працівники Секретаріату уповноваженого з прав людини України (омбудсмена) визнають, що третина протестів у виправних закладах відбуваються без об’єктивних причин. Олександр Букалов, керівник Пенітенціарного товариства, вважає, що громадські організації часто виступають своєрідними ретрансляторами подій на зонах, які можна сприймати і тлумачити двозначно. Достатньо згадати хоча б випадок із повідомленням про введення спецпризначенців у колонію №60 в Луганській області. У листопаді минулого року засуджені влаштували там заворушення після того, як троє їхніх «колег» намагалися втекти, скориставшись пістолетом, переданим із волі у консервній банці з-під оселедця.

 

Інформацію про інцидент розмістили на своїх сайтах Вінницька та Харківська правозахисні групи, одночасно повідомивши про бунт на зоні, спричинений буцім-то безчинствами воєнізованих підрозділів. Згодом виявилося, що це не більше ніж «качка». На думку Букалова, подібних випадків можна було б уникнути, якби МВС зробила відкритішим доступ правозахисників до підпорядкованих міністерству виправних закладів. Нинішні обмеження грають нині проти нього.

 

Цікаве спостереження: велика кількість повідомлень про акції протесту та непокори активно почала «зливатися» у ЗМІ після того, як було сформовано новий уряд. Згідно зі світовою традицією, виправні заклади мають перебувати у підпорядкуванні Міністерства юстиції. Наразі українські колонії перебувають на проміжному етапі перепідпорядкування від МВС до Мінюсту. І кожен факт порушення прав ув’язнених б’є як по іміджу України, так і по іміджу уряду.

 

Не виключено, що окремі, нині опозиційні, сили свідомо йдуть на змову з адвокатами, аби спровокувати акції непокори. Подібна угода є взаємовигідною. Для одних це – можливість швидше звільнити свого клієнта з-під варти. Для інших – показати усьому світу недемократичність «помаранчевих». Ось так, мимовільно, в’язні стають заручниками з’ясування політичних стосунків.