Карма Пакистану

ut.net.ua
23 Листопада 2007, 00:00

Уже місяць після оголошення президентом Мушаррафом надзвичайного стану у країні, а згодом домашнього арешту екс-прем’єр-міністра Беназір Бхутто та арешту суддів, а також припинення роботи незалежних ЗМІ, – Пакистан перебуває у центрі уваги громадськості. На 8 січня заплановано чергові парламентські вибори, до яких швидше за все надзвичайний стан відміненим не буде. Чому країна, яка традиційно є союзником США, так плюндрує демократію? Чи не закінчиться це військом конфліктом? 

Пакистан – типова країна постколоніальної доби, позбавлена позитивної національної ідеї, здатної об’єднати державу. Основними об’єднавчими чинниками тут вважають іслам, сильний військовий апарат та спільного ворога – Індію. Незважаючи на те, що на території Пакистану знаходяться найдавніші пам’ятки людської цивілізації, зокрема культура Мохендж-Даро та Хараппа в долині Інду, етнічні групи, а саме, пашто, сіндхі, панджабі, балочі, брахуї, позбавлені єдиної спільної культурної історії. Тому й не дивно, що з 60 років незалежності 33 роки країною керували військові, котрі змінювали одне одного завдяки військовим переворотам.
 
Персональне протистояння 
Власне не був винятком і нинішній очільник країни – генерал Мушарраф, який очолив країну в 1999 році, скинувши з поста прем’єр-міністра цивільного лідера партії Мусульманська ліга. Первез Мушарраф швидко заручився підтримкою Заходу. Власне і не врачає її й досі, попри відверті диктаторські закиди. Причина проста – він здатен підтримувати сяку-таку стабільність у країні, балансуючи між вимогами військових та зростаючим політичним авторитетом релігійних лідерів. Численні корупційні скандали, значна частка Пакистану в незаконному обігу наркотиків, критична залежність бюджету держави від міжнародних субсидій – це лише деякі з чинників, що характеризують ситуацію в країні за правління Мушаррафа.
 
Кинути виклик президенту та отримати підтримку значної частини населення країни змогла тільки одна людина – лідерка Народної партії Пакистану (Pakistan Peoples Party) Беназір Бхутто – донька іншого визначного політика Зульфікара Алі Бхутто, який був прем’єр-міністром країни на початку 1970-х. Сама Беназір очолювала країну з 1988 по 1990 та з 1993 по 1996 роки. У обох випадках вона змушена була покинути офіс прем’єр-міністра у зв’язку з корупційними скандалами. З 1998 року Беназір Бхутто проживає в Дубаї (ОАЕ), проте часто відвідує європейські столиці, де виступає з лекціями та промовами. Захід вбачає в ній ліберального лідера, який може «легалізувати» військовий режим генерала Мушаррафа та його «війну проти терору».Надзвичайний стан не заважає Беназір Бхуттокритикувати режим Мушарафа
 
Нестійкі домовленості 
Влітку 2007 року Беназір Бхутто оголошує про перемовини з Мушаррафом щодо можливості поділу влади. Відповідно до пропонованого сценарію генерал повинен був піти з посади військового головнокомандувача, залишаючись президентом. Бхутто мала б отримати пост прем’єр-міністра. Саме для участі у виборах на пост прем’єр-міністра 18 жовтня після 8 років, проведених в еміграції, вона повернулася до Пакистану, щоби взяти участь у виборах попередньо запланованих на січень 2008 року.
 
6 жовтня генерал Мушарраф переміг на президентських виборах, попередньо оголосивши амністію всім опозиційним лідерам, окрім свого попередника на посту прем’єр-міністра Наваза Шарифа. Проте Верховний Суд Пакистану заборонив проголошення результатів виборів до остаточного розгляду питання про законність участі головнокомандувача у президентських перегонах.
Власне ці дії суддів й спричинили заворушення в країні й надзвичайний стан. Бхутто, яка одразу повернулася, опинилася під домашнім арештом, а судді – за ґратами. Ймовірно, власне намагаючись уникнути чергової кривавої розправи над противниками військового режиму під час вже запланованих на 8 січня парламентських виборів, Бхутто відмовилася від своїх претензій на владу. Лідерка опозиції вже заявила про те, що ані вона, ані її партія участі у виборах не братимуть. Але рішення ще можна змінити.

[287]

 
ІСТОРІЯ

 

Дорогою ціною
 
Ідея створення держави під назвою «Пакистан» у 1933 році виникає у студентів-мусульман, котрі навчаються в Кембріджському університеті. Назва «Пакистан» створена як акронім з літер провінцій, що мали входити до цієї держави, а саме: Панджаб, Афганія (Північно-Західні прикордонні території), Кашмір, Іран, Сіндг, Тукхаристан, Афганістан та Балочістан. Інтерпритація назви пропонується така – земля паків «духовно чистих».
 
14 серпня 1947 року Пакистан здобуває незалежність й перестає бути колонією Великої Британії. Дехто з істориків вважає, що розділу колись єдиної країни на Індію та Пакистан можна було б уникнути, якби Мухаммада Алі Джінна, котрий ініціював проголошення незалежності Пакистану, свого часу обрали одним із керівників Національного конгресу – партії, яка очолила боротьбу Індії за незалежність, членом якої він був до 1920 року.
 
У результаті розділення країни за релігійним принципом загинуло щонайменше 500 тис. людей, мільйони стали біженцями.
 
Після проголошення незалежності Пакистан складається з двох територіально розділених частин: Західного (сучасний Пакистан) та Східного (сучасна республіка Бангладеш) Пакистану. У 1956 році ця країна стає Ісламською республікою.