Америка — означуване, що постійно переповзає, як «Замок». Можливо, він для Кафки був однією з метафор Америки, яка також представляється, як і все у нього, [363]замогильним царством. У будь-якому разі в романі
Російська колія закінчилася у Бресті, коли залізничники, змінивши вагонам колеса, поставили потяг на західні рейки. Я їду ними 30 років, але так і не дістався місця призначення.
«Америка» вже на першій сторінці з’являється статуя Свободи з мечем замість факела. Такою ця безстатева фігура нагадує не просвітницьку алегорію, а старозавітного ангела, який стереже браму в рай.
— Ми теж ставимо пам’ятники знаменитим небіжчикам, — сказав, мабуть, Хрущов, побачивши монумент в Нью-Йорку. Але це, звичайно, неправда, тому що свобода в Америці жива: вона вільна від змісту. Кожен вкладає в цю форму стільки, скільки захоче, зможе або вийде. Неминуче лише одне: вона всіх робить іншими. Хоча далеко не завжди американцями, швидше навпаки — росіянами.
«Російський злочинець Алімжан Тохтакхунов», — прочитав я в тутешній газеті. В принципі, бути радянською Людиною було простіше, ніж російською, особливо — такою сумнівною, як я. Добре ще, що в поблажливій до акценту Америці, ідентифікування здійснюється не так за національністю, як за вірою: ліберали одразу збиваються до купи. Але ж і з ними не просто.
— У коледжі, — згадує Баррі, — моїми героями були Сальваторе Альєнде і Анжела Девіс.
— Моїми теж, — із ввічливості погоджуюся я, промовчавши, що чорношкіра красуня першою приїхала до Москви без ліфчика, а про Альєнде написав лібрето до балету «Чилійська балада» мій товариш, який втік з гастролей до Канади.
Раніше всім було простіше, тому що ту країну населяли свої та чужі. Межа між ними була куди непорушнішою, ніж та, яку я перетнув у Бресті. Я ніколи не зустрічав живого секретаря обкому, але був упевнений, що впізнаю його з першого погляду, як борця сумо. Тепер всі на одне обличчя, тому я розмовляю з приїжджими на загальні теми, яких залишається помітно менше. Річ у тім, що, зменшившись за розмірами, Росія збільшилася у всьому іншому. Заповнивши собою горизонт буття, вона перестала цікавитися тим, що оточує, настільки азартно, як це робили ми, коли задивлялися на світ із-за залізної завіси. Тепер він здається прозорим, тобто неіснуючим або нудним. Я бачив таке в дикій природі, спостерігаючи за тваринами в сусідньому заповіднику. Бурундуки там не помічають метеликів, зайці пасуться поряд з косулями. Це — природна реакція на безпечне і некорисне.
Раніше нас стосувалося все, до чого не дотягувалася влада. Допитливість була відображенням фронди, і незалежне знання вважалося якщо не еквівалентом, то прийнятним сурогатом свободи. Коли вона
з’явилася, потреба в нейтральних знаннях зникла, а факти були націоналізовані.
— Ось скажи, розумнику, — зачіпає мене московський колега, — чи знаєш ти, що людину клонували?
— Не знаю, — чесно відповідаю я, — в «Нью-Йорк Таймс» про це не писали.
— Бачиш, а в «Московському комсомольцеві» вже з рік як повідомили.
Між лазнею і вечерею мій російський видавець в Естонії відкинув двозначність:
— Не розумію, як можна залишити Батьківщину, обрубати коріння і жити на чужій землі.
Я мовчки знизав плечима. Справа була на дачі, між Йихві та Кохтлаярве, по-нашому тут вже говорили
тільки рідкісні відставники. Втім, він даремно турбувався. Це удома нас вважають чужими, в Америці ми всі — наші. Що не заважає, почувши рідну мову, переходити на інший бік вулиці — краще за все ми знаємо себе. Але і це не допомагає, тому що за кордоном «ми» щільнішає, збиваючись в купу, причому не обов’язково на Брайтон-біч.
Назвати Генкок містом може тільки чітка американська карта. На мейн-стріт було лише три магазини. У першому продавали сачки і вудки, у другому — блешні та черв’яків, третій був закритий до осені, але вітрину прикрашало опудало чорного ведмедя. За рогом причаївся бар із кульгавим більярдом і підлогою, всипаною тир-
сою.
— Щоб кров не замивати, — вирішив я.
Інше у місті виглядало привітно, а головне — непретензійно: ціни, як у Мексиці, податки, як на Псковщині.
За це Генкок полюбили відставні пожежники і богема на пенсії, перш за все — наша. Надійно ізолювавши себе від Америки, російський Генкок живе, як втрачене коліно радянського народу — ніби в ресторані «Петрович», тільки смачніше. «Як усім емігрантам, — написав про мене московський рецензент, —
авторові властиве трепетне ставлення до горілки».
«Дожилися», — образився я, Але марно, тому що на сніданок господиня подала вінегрет, заливне і кільку.
Мужньо зупинившись після третьої, господар почав дисидентську розмову, яка мало чим відрізнялася
від тих розмов, що велися третину століття тому: нами і ними. Проте, тепер нас стало значно менше, а їх
незрівнянно більше.
— Ти пам’ятаєш, що про них говорив Валерій Попов? «Бідні, але нечесні». Ну, і що змінилося, коли вони стали багатими? Нечувана бідність змінилася нечуваним багатством, американська мрія стала російською, Москва — Ельдорадо.
— Ну, не всі так живуть. У Пскові, наприклад, відмінили авіацію, коли з’ясувалося, що у городян немає
грошей на польоти. Тепер туди можна доїхати лише поїздом.
— Ти — божевільний. Який Псков?! У мене приятель був, таке ж дрантя, але зараз він ближче ніж за Фіджі
не їздить. Скільки, по-твоєму, коштує його піджак?
— Триста? — напружив я фантазію.
— Тримай кишеню ширше! У нього шнурки дорожчі.
— Виходить, бідними ми їх жаліли і зневажали, а багатими ми їх зневажаємо удвічі, а жаліємо себе.
— Не у грошах щастя.
— Це точно. Всі бестселери на одну тему: багаті теж плачуть.
— Мене, — змінив він тему, все-таки випивши четверту, — інше дивує: наскільки ж там влада об’єдналася з народом.
— На 70%.
— Але й інші навряд чи хочуть того ж, про що ми мріяли.
— А ти упевнений, що раніше було по-іншому?
— Не знаю. Може, у Брєжнєва і справді був рейтинг, як у Путіна.
Я нічого не відповів, тому що давно вже нічого не розумів. Раніше мені здавалося, що нас розділяє влада.
Випхнувши одних і замкнувши інших, режим тільки міцніше об’єднав тих, кого розділив океан.
— Ну, який з вас емігрант, — підлестився до мене заїжджий співвітчизник, — так, гастарбайтер.
Проте тепер, боячись, що помилки верхів стали переконаннями низів, я навіть з колишніми однодумцями
вважаю за краще говорити про погоду, і не по телефону.
Метрополію та діаспору розділяє історія: у них вона є, а у нас була. У Генкоці історія утворює громаду,
застиглу в минулому, як муха в мезозої. Верхня межа проходить по акторах — хто кого впізнає. Нижня — по
вітчизняному телевізору, безвідмовному засобу зв’язку з героями колишнього часу: Ленін, Сталін, та інші пригоди Шуріка.
— Виклик історії, — стверджував її великий знавець Арнольд Тойнбі, — має бути достатньо сильним,
щоб розбудити культуру, але не таким руйнівним, щоб її знищити. У окремих випадках встановлюється
рівновага, яка вводить у ступор і перетворює на скам’янілість.
Одну таку я тримаю замість повчання на письмовому столі. 45 мільйонів років тому вона була рибою.
Світлий пісковик Вайомінга зберіг її невиразний образ. Як для допотопної, риба навдивовижу дрібна, кістлява, з тупою і сумною мордою. Зі значимого в ній тільки вік.
ДОВІДКА
Алєксандр Ґєніс — американський критик та есеїст, пише переважно російською мовою. Редактор і ведучий російської служби «Радіо Свобода». Народився 1953 року. Дитинство провів у Києві та Ризі. З 1977 року мешкає у Нью-Йорку. Автор книг «Американська абетка», «Вавілонська вежа», «Довлатов і околиці», «Трикотаж» та ін.