Перебіг конфлікту навколо ЗАТ «Укртатнафта» створює враження, що на календарі – не 2008 рік, а веселі «прихватизаційні» часи п’яти-восьмирічної давності. Знову до воріт «спірної» компанії підлітають на повній швидкості чорні позашляховики, з яких десантуються високі урядові чиновники. Знову їх не пускають на територію підприємства внутрішні війська та охоронні спецпідрозділи, які отримують команди з найвищих владних кабінетів. Знову проведення зборів акціонерів блокують за допомогою «потрібних» рішень судів.
Нафтова «дружба народів»
Бурхливій історії ЗАТ «Укртатнафта» варто було б присвятити не статтю, а окрему книгу. На її сторінках можна було б розповісти, як у далекому 1994 році два президенти – України та Татарстану – домовилися про створення на паритетних засадах спільного підприємства, яке мало здійснювати переробку татарської нафти на виробничих потужностях Кременчуцького нафтопереробного заводу, а вироблений бензин продавало б в Україні та за кордоном. Проте згодом стало зрозуміло, що українська частка активів новоствореного ЗАТ «Укртатнафта» – Кременчуцький НПЗ – виявилася недооціненою, натомість татарські ресурси з видобування нафти далеко не такі потужні, як це виглядало на словах.
2001 року відбулася ще показовіша історія – під прикриттям тодішнього менеджменту «Укртатнафти» 18% акцій було продано двом «своїм» офшорним компаніям. Останні розплатилися за акції не грішми, а, умовно кажучи, “векселями». Керівництво «Укртатнафти» змінили, але «відкушений» пакет, зрештою, потрапив під контроль тієї ж татарської сторони. Відповідно, «розташування сил» в «Укртатнафті» між Україною та Татарстаном на тривалий період зафіксувалося в пропорції 43/57 на користь татар. А «дикі» 18% перетворилися на своєрідний Святий Грааль для найбільших фінансово-промислових груп України. Адже з їх допомогою можна було разом з «державним» пакетом консолідувати близько 61% акцій «Укртатнафти».
Кременчуцький НПЗ – головний виробничий актив «Укртатнафти» – може переробляти більше 18 мільйонів тонн нафти на рік. Щороку Україна споживає близько 28 мільйонів тонн, тобто ресурси Кременчука спроможні закрити 2/3 від загальнодержавних обсягів нафтопереробки. Навіть в умовах хронічної недозавантаженості (в останні роки приблизно на третину від максимальної потужності) «Укртатнафта» є найбільшим нафтопереробним підприємством країни. Причому таким, на яке ще ніхто остаточно не «наклав лапу». І яке дає унікальну можливість «загнати» на НПЗ порівняно дешеву нафту з підконтрольних ресурсів, переробити її й продати нафтопродукти вже за ринковими цінами. Клондайк відпочиває.
Подвійні граблі
Нинішній конфлікт навколо «Укртатнафти» – вже третя спроба змінити контроль над компанією. Показово, що дві попередні були вдалими, але в обох випадках переможцям не судилося скористатися плодми перемоги. Так, у 2004 році уряд Януковича санкціонував оборудку, в результаті якої українська сторона створила ситуативний альянс із частиною татарських акціонерів і усунула на зборах з посади голову правління «Укртатнафти» Павла Овчаренка (подейкують, що тоді він лобіював інтереси групи «УкрСиб» Олександра Ярославського, котрий володів міноритарним пакетом акцій «Укртатнафти»). Державний пакет акцій було передано в НАК «Нафтогаз України», який на той час очолював Юрій Бойко. Саме його вважають ідейним натхненником вищезгаданої схеми. Новим головою правління призначили Сергія Глушка – одного з членів наглядової ради «Укртатнафти».
Однак перемога виявилася пірровою: після обрання Віктора Ющенка президентом змінився склад уряду та керівництво «Нафтогазу». Втім, святе місце недовго залишалося порожнім: вакуум впливу швидко заповнили все ті ж татари.
В 2006 році, після «реставрації» Януковича у владі, татарській гегемонії в «Укртатнафті» настав кінець. Хоча для цього довелося звільнити Сергія Глушка (причому це робили ті ж люди, які 2004 року ставили його на посаду) і повернути в крісло голови все того ж Павла Овчаренка. Причина, чому знову «світ клином зійшовся» на його кандидатурі, досить прозаїчна: як пояснюють обізнані особи, механізм зміни керівництва компанії через скасування в суді наказу про звільнення попередного керівника був технічно найпростішим.
Головним «кривдником» татар цього разу виступила фінансово-промислова група «Приват». А головним інструментом – вилучення у них «спірного» 18% пакету акцій «Укртатнафти» і передача його в «Нафтогаз», після чого контрольована українською стороною частка компанії зросла до 61%. Щоправда, «державною» її можна було назвати дуже умовно: новий менеджмент «Укртатнафти» мав працювати в інтересах «Привату» та все того ж Юрія Бойка (на той час – міністра палива та енергетики).
Татари, які несподівано з більшості перетворилися на меншість, пустили в хід важку артилерію – зупинили постачання нафти на Кременчуцький НПЗ і добилися, щоб інші нафтовиробники Російської Федерації вчинили аналогічно. У відповідь «Приват» спрямував на завод нафту українського видобутку (державну компанію «Укрнафта» контролює лояльний до «Привату» менеджмент).
Серце з плямами нафти
Втім, історія з «пірровою перемогою» повторилася вдруге. Новопризначена прем’єрка Юлія Тимошенко, поставивши «свої» кадри на чолі Мінпаливенерго та «Нафтогазу», аж ніяк не збиралася пасивно споглядати, як «Приват» бере під свій контроль «Укртатнафту». Тим більше, що останній зробив за неї майже всю важку роботу: акції відібрано, вони лежать у «Нафтогазі», і все, що потрібно, – це поставити в «Укртатнафту» свого керівника. Ним мав стати депутат від БЮТ Сергій Пашинський – давній бізнес-соратник Тимошенко. Зрозумівши це, «Приват» влаштував на «Укртатнафті» справжню оборону Сталінграда: коли 14 березня на збори акціонерів прибули міністр палива та енергетики Юрій Продан, заступник голови правління «Нафтогазу» Вадим Чупрун та Сергій Пашинський (очікувалося, що представники держави мали проголосувати своїм пакетом акцій за зміну керівництва компанії), вони виявили, що доступ на завод заблоковано внутрішніми військами МВС. Бізнесмен Геннадій Корбан, який формально виступав від імені одного з дрібних акціонерів «Укртатнафти», а фактично – представляв інтереси «Привату», заявив, що збори нелегітимні. Кульмінацією подальшого з’ясування стосунків став загадковий телефонний дзвінок нібито від голови Секретаріату Президента Віктора Балоги з вимогою до «тимошенківців» негайно залишити офіс «Укртатнафти». Варто зазначити, що Корбан відкидає факт дзвінка від керівника Секретаріату. Як би там не було, збори не відбулися, а спроба уряду провести їх 18 березня «на своїй території», у Нафтогазі, наштовхнулися на чергову судову заборону за позовом «Укртатнафти».
Однак немає жодних сумнівів – це лише тимчасова пауза перед остаточною поразкою «Привату». Контроль над «Укртатнафтою» вкрай потрібен Юлії Тимошенко. По-перше, для того, щоб унеможливити саботаж нафтопереробки, наслідком якого неминуче стане чергова бензинова криза (до речі, схоже, що саме це вже відбувається). По-друге, якщо уряд домовиться з татарською стороною про поновлення постачання нафти (а такі переговори вже ведуть), держава отримує потужний важіль впливу на ринок нафтопродуктів України. І, нарешті, це дає змогу взяти під контроль потужні фінансові потоки, які будуть потрібні Юлії Тимошенко напередодні президентських виборів 2009 року (недаремно ж Секретаріат Президента, м’яко кажучи, неприхильно ставиться до перспектив приходу Пашинського на «Укртатнафту). Так що хлопці Тимошенко рано чи пізно очолять підприємство.