Чемпіони-безпритульники

Українські спортсмени нарікають на жалюгідні умо­­ви тренування, урізану зар­­­плату та її затримку. З-поміж ігрових видів спор­­ту найбільш кричуща ситуація у вітчизняному волейболі та гандболі.

 

 

З початком зими стартувала масова міграція за кордон наших майстринь ручного м’яча. Запорізький «Мотор», гранд вітчизняного гандболу, який завжди міцно стояв на ногах, утратив фінансову стабільність. Завод «Мотор-Січ» – основ­­не джерело підтримки спортсменів – зменшив видатки на гандбольний клуб, що й призвело до його стрімкого занепаду. Відтак кістяк «Мотора» знайшов своє щастя у світах. Останньою втратою цієї коман­­ди був перехід до румунсько­­го «Олтхіма» Анастасії Подпалової. Раніше Запоріжжя полишила Анастасія Сокіл, яку працевлаштував чинний чемпіон Росії клуб «Звєзда» (Звенигород). «Солодке життя» в «Моторі» змусило голкіпера збірної України Ірину Гончарову переїхати до сербського «Наіса-Ніша».

 

Не факт, що наші легіонерки захочуть захищати кольори збірної України – ця команда так само відправлена на вільні хліба. Українки Наталя Дерепаско і Валентина Саламаха вже давно грають відповідно за Словенію та Азербайджан. Одна з гандболісток збірної у приватній розмові з Тижнем зізналася, що давно змінила б громадянство, якби не правила Міжнародної федерації: щоб дебютувати в іншій збірній, потрібно щонайменше на два роки припинити виступи за синьо-жовту команду. 

 

Без лідерів залишилися ще два потужні клуби: львівський «Галичанка» та київський «Спартак», який ще й у передкризовий період переживав нелегкі часи. «Галичанка» трималася довше – взимку клуб достроково розірвав угоди з усіма виконавцями і надав їм статусу вільних агентів. Відтак найсильніші гравці за безцінь дісталися іноземним командам. Нинішня ситуація у жіночому гандболі нагадує імітацію кількості за відсутності якості. Чемпіонат України став першістю дублерів: в основі більшості клубів грають гандболістки, які ще вчора гріли лаву запасних.

 

Якщо гандбол подекуди сигналізує про ознаки життя, то українські волейболісти можуть виявитися у стані анабіозу. Гравці київського «Локомотива», торішнього чемпіона країни, цього року ще зарплати не бачили, не кажучи про преміальні за перемоги. Будівельний бізнес президента клубу Олега Пономаренка переживає не найкращі часи. Один із банків, що спонсорував «залізничників», також призупинив фінансування клубу. Гравці «Локомотива» власноруч заліпили на своїх майках назву банку-спонсора, щоб не робити йому «безплатну» рекламу в останніх поєдинках плей-оф.

 

 

У велоспорті справи також кепські. Велосипедисти-трековики цілкови­­то залежні від держави. «Цього року нам виділяють на 40% менше грошей, аніж 2008-го, – каже Тижню Борис Іванов, президент Федерації велосипедного спорту України. – Тож спортсмени мусять менше часу проводити на зборах. Також ми скорочуємо кількість учасників на міжнародних стартах. Звісно, така ситуація негативно вплине на показники велогонщиків. Шкода спортсменів. Особливо трековиків. На відміну від шосейників (16 українських велогонщиків нині на контракті з професійними командами. – Ред.) вони не мають можливості заробляти виступами в іноземних клубах. Тому кожен український вело­­гон­щик-трековик мріє зробити кар’єру на шосе. Вони готові махнути рукою на олімпійські амбіції взамін на перехід у професійний велоспорт. Деякі наші гонщики відмовилися від українського паспорту. Сергій Рубан нині успішно виступає під російським прапором. Знаю, що чимало країн пропонують нашим велосипедистам змінити громадянство».

 

Щоправда, є спортсмени, які використовують кризу як шантаж, щоб вибити кошти у федерацій. Ці відчайдухи ставлять питання руба: якщо їм не поліпшать фінансових умов, вони полишать збірну. Комусь справді вдається таким чином підвищити рівень заробітків. Іншим доводиться шукати варіанти. Гімнастка Аліна Козіч зробила все мовчки: відмовилася продовжувати угоду з федерацією і тепер оформляє узбецький паспорт. Майже одночасно з нею вітчизняна гімнастика втратила талановитого тренера Олега Остапенка, який проміняв посаду головного тренера жіночої збірної України на роботу в російській «молодіжці».

 

 

Можна сміливо поставити хрест на найближчих успіхах нашого вітрильництва. Починаючи з 1996 року (тоді на Олімпійських іграх в Атланті Євген Браславець став переможцем, а Руслана Таран виборола бронзу), українські вітрильники на кожній Олімпіаді збагачували нагородами спортивну скарбничку збірної.

Однак вектор розвитку синьо-жовтого яхтингу загальмувався на початку Олімпіади-2008 в Пекіні. Держава не знайшла коштів на поїздку до Піднебесної головного тренера збірної Віктора Майорова. З Пекіна українці повернулися з діркою від бублика. Відтоді чорна смуга недофінансування панує в українському вітрильному спорті. Якщо торік на підготовку вітрильників було виділено 6,5 млн грн, то на цей сезон передбачили лише 3 млн грн. Та й ці гроші до федерації ще не надійшли. Як наслідок – жоден спортсмен не поїхав на міжнародну регату. Вітрильникам дали вказівку готуватися в Україні – про виступи в австралійських чи британських водах цього року можна забути. Якщо така тенденція збережеться, українці навіть не завоюють олімпійської ліцензії. Понад те, Україна на очах втрачає фаворитів. Як стало відомо Тижню, срібний призер Олімпіади в Афінах Родіон Лука махнув рукою на всі проблеми й вирушив у навколосвітню вітрильну регату в складі російської команди. Щоправда, океани українець так і не підкорив – криза вдарила й по росіянах. Його партнер Георгій Леончук пов’язав свою спортивну до­­лю з російською компанією «Транс­бункер». Нині Леончук пливе у неолімпійських регатах. Хлопці обі­­цяють повернутися до збірної, якщо відновлять належне фінансування. Їхні чемпіонські човни нині припадають пилюкою на одному зі складів столиці.