Курс на Обаму

Вісім років тому мені пощастило бути в Сполучених Штатах у історичний момент – на початку нової ери. 7 листопада 2000 року меншість американців обрала президентом США Джорджа Бушамолодшого. Відчуття, що відбувається щось важливе, висіло в повітрі – однак у ті дні ніхто й думати не міг, наскільки зміниться світ після завершення його президентства. Американські виборці завзято обговорювали відмінності в підходах основних кандидатів – Джорджа Буша, Альберта Ґора, й іще – Ральфа Нейдера, кандидата від «зелених». Однак підходи до зовнішньої політики турбували американців найменше. В якийсь із моментів, не втримавшись, ми почали питати прямо: чи розуміють вони, виборці США, що їхня країна є de facto єдиною світовою наддержавою? Реакцією більшості була розгубленість – вони вочевидь не надто переймалися цим питанням. Ті ж, хто без вагань відповідав – так, розуміємо, – наводили аргументацію, під якою міг би підписатися парадоксально модний Френсіс Фукуяма. Мовляв, наша держава – найбільш розвинута демократія в світі; тож природно, що вона має найбільшу світову потугу.

 

Вісім років потому ситуація докорінно змінилася. Той самий Френсіс Фукуяма нещодавно видрукував у Newsweek статтю з символічною назвою «Падіння корпорації Америка». Цього разу він не вдавався до неогеґельянських тонкощів і міркувань про «кінець історії». Натомість філософ-неоконсерватор зробив кілька класичних людожерських зауважень про те, що безробіття та соціальні негаразди – ціна, яку варто платити за економічне зростання. Однак основний висновок Фукуями – Сполучені Штати вже не є рольовою моделлю, брендом, прикладом для наслідування у світі– а отже, втрачають гегемонію в світі ідей. І хто б не став наступним президентом «Корпорації Америка» – йому доведеться виправляти становище. Сполученим Штатам потрібен, свого роду, кризовий менеджер. І саме такого обирають американські виборці з-поміж демократа Барака Обами та республіканця Джона МакКейна.

 

 

«Фішкою» передвиборчої кампанії республіканців стали спроби довести, передусім, те, що Барак Обама – недостатньо «питомо американський» політик, аби керувати «Корпорацією Америка». Тим більше, біографія Обами надає достатньо колоритного матеріалу. За приблизними підрахунками, від 4/5 до 2/3 громадян США навіть не мають паспортів, необхідних, аби виїхати з країни. В такому середовищі біографія людини, яка народилася на Гаваях, жила та вчилася в Індонезії, й має родичів по батьковій лінії в Кенії, не виглядає типовою та близькою пересічному виборцеві. Якщо ж додати, що Обама – перший афроамериканець, висунутий на найвищу посаду в країні, то не дивує, чому «інакшість» кандидата від демократів так експлуатується республіканцями.

 

Негатив про Обаму посідає неабияке місце у відеороликах штабу МакКейна: було створено цілу серію відео, які ставлять щодо кандидата від демократів те саме питання, яке свого часу виникло на Світовому економічному форумі в Давосі стосовно Владіміра Путіна: «Who is Barack Obama?» Відповідь республіканців – проста: недосвідчений молодий політик із темним минулим і дивними зв’язками.

 

 

З таких зв’язків найбільш розтиражованими виявилися контакти молодого демократа з колишнім активістом організації «Weather Underground» Біллом Айєрсом. Зараз пан Айєрс – професор і фахівець із прогресивних педагогічних методик. Однак у минулому він – активіст крайньо лівого руху 60-тих і один із засновників організації «везерменів», яка збройними методами протестувала проти війни у В’єтнамі. Вже після занепаду «везерменів» шляхи Обами й Айєрса перетнулися: вони обидва займалися реформою системи освіти в Іллінойсі в рамках однієї й тієї самої організації.

 

Попри те, що Айєрс ніколи не був засуджений за висунутими йому звинуваченнями, штаб Джона МакКейна згадав минуле й назвав екс-лівака «терористом», а Обаму – «другом терористів». Не дивно: поки Джон МакКейн брав участь у в’єтнамській війні, Білл Айєрс сидів у підпіллі й підривав бомби, намагаючись цю війну зупинити. А слово на «Т» зараз у США має неабияку потужність.

 

Втім, Обама успішно відкараскався від давнього колеги – та й із настирливістю звинувачень республіканці вочевидь передали куті меду.

 

 

Для багатьох пересічних прихильників республіканців питання виглядає набагато різкіше, ніж можуть собі дозволити його поставити політкоректні агітаційні ролики. Журналісти «Аль-Джазіри», прибувши на черговий виступ Джона МакКейна й розпитавши його прихильників, виявили низку упереджень щодо кандидатадемократа: від думки, що він обстоюватиме передусім інтереси афроамериканської спільноти, до переконання, що Барак Обама, насправді, є мусульманином. Те, що ці твердження неодноразово спростовували різними методами, схоже, не має для найбільш переконаних прибічників «традиційної Америки» жодного значення. Врешті-решт, багатьом із них достатньо його другого імені – Хусейн.

 

Однак така «ксенофобія» (в буквальному розумінні: як страх перед чужим) не зіграла першу скрипку в президентських виборах-2008. Про це свідчать опитування громадської думки: Барак Хусейн Обама протягом останніх тижнів впевнено випереджав Джона Сідні МакКейна. Вочевидь, месидж Обами – набір ідей, що стали центром його кампанії – сприймалися як «свої» американцями з дуже різними біографіями та з відмінних прошарків населення.

 

 

Основним гаслом кампанії Барака Обами стало слово «Зміна». Недарма: після восьми років Джорджа Буша Сполучені Штати потребують змін – і в політиці, й у економіці, та в іміджі на міжнародній арені. Й змін достатньо радикальних. Прибічники Обами вірять, що саме їхній кандидат зможе ці зміни забезпечити – не лише через платформу кандидата, а й через його, вже загальновизнану, харизму. На нього сподіваються, як свого часу на Кеннеді. Про Джона МакКейна цього сказати не можна.

 

Втім очікувати такої собі «нової революції» на чолі з Бараком Обамою навряд чи варто. Передусім, сам Обама навряд чи є революціонером – це він показав, ретельно відмежовуючись від усіх звинувачень у радикалізмі будь-якого штибу. Та й сама американська двопартійна система влаштована так, аби не допускати занадто різких і швидких змін. Однак після теперішнього президента будь-який крок вліво сприймається, як достатньо радикальний, а будь-які зміни – як початок нової ери.