Навіть коли якась тема стоїть на порядку денному лише спорадично, в Європейському Союзі суперечки не уникнути.
Тоді як поляки, балтійці, британці та шведи намагаються якомога швидше розпочати з Україною переговори про вступ до Союзу, інші, особливо старі члени ЄС, не хочуть про це й думати. Передусім Німеччина. Якщо колишній президент Польщі Александр Квасневський ще в грудні 2004 року закликав прийняти Київ до європейського клубу, німецький єврокомісар Ґюнтер Фергойґен, до 2004-го відповідальний за розширення Союзу, відразу влаштував Києву холодний душ. Згода на майбутній вступ після однієї лише перемоги демократії «не стоїть на порядку денному», заявив він із Брюсселя. Подібне звучало й з уст інших німецьких політиків.
У цій позиції донині нічого не змінилося. Німецькі критики швидкого зближення ЄС та України вказують насамперед на недостатні реформи й непевну внутрішньополітичну ситуацію в Києві, в чому їх переконав недавній розвал коаліції у Верховній Раді. До того ж, провідним політикам здається, що давши Україні європерспективу, вони викличуть новий конфлікт із Росією. А в німецькій політичній думці усталилася традиція, за якою добрі відносини з Росією мають надзвичайну важливість, а інтереси сусідів – ні.
Та це не єдині причини. Як і інші європейські держави, Німеччина відчуває «втому розширення». Приєднання центральнота східноєвропейських держав у 2004 та 2007 роках не минулося так просто. Нове гасло звучить як «глибина замість ширини». Німеччина разом із Францією вважають себе двигунами європейської інтеграції, що в майбутньому має зробити з ЄС політичного й економічного глобального гравця. Поруч зі США та азійським блоком на чолі з Китаєм, Японією та Індією. І тут потрібне взаємне поглиблення, щоб на світовій арені можна було виступати як єдність. Але чим більший ЄС, тим важче її досягти.
Ще один аспект – поділ влади. Нові члени переважно євроскептики. І, наприклад, в особі Польщі до ЄС вступила порівняно велика країна з певними політичними амбіціями, хай навіть поки що Варшава не може виявити всю свою вагу через внутрішні чвари та наразі невелике економічне значення. Із прийняттям такої держави, як Україна, що була б п’ятою за чисельністю населення в ЄС, політична вага пересунулася б іще далі. Далі від зацікавлених у глибшому політичному об’єднанні Франції та Німеччини й ближче до східноєвропейців, скандинавів і британців, яким миліша менша інтеграція.
Особливе значення у ставленні Німеччини до українських євроамбіцій посідають дебати про вступ до ЄС Туреччини. Канцлер Ангела Меркель проти приєднання цієї країни й натомість пропонує їй «привілейоване партнерство». Коли ж дати Україні європерспективу, то і з членством Туреччини більше не можна буде зволікати. Що означатиме подальшу втрату влади на німецько-французькій осі.
Ось тут-то й зачаїлася небезпека для України. Якщо вдасться запровадити привілейоване партнерство з Анкарою – це також може стати альтернативною моделлю для Києва. А отже, повноцінне членство відкладеться в довгу-предовгу шухляду. З німецького та європейського погляду, в цьому була б очевидна перевага: обидві країни стають політично та економічно пов’язаними з ЄС, але водночас не беруть участі в ухваленні важливих рішень. Ось чому Берлін так тягне час.