Дефіцит скарбу нації

Нам кажуть: «У всьому винна світова криза». Подібне пояснення сьо­год­ні є найпоширенішим. Аргументація та­ка: внаслідок кризи впав попит на нашу продукцію, тому ми менше отримуємо валюти, щоб розрахуватися по зовнішніх зо­бо­в’язаннях та задовольнити внутрішній попит. До того ж, припинилися прямі інвестиції та кредити.

 

Проте, якщо переглянути офіційну статистику, можна побачити, що до 2005 року Україна мала стільки грошей, що могла навіть вивозити капітали. Після першого призначення Юлії Тимошенко прем’єр-міністром ситуація розвернулася в протилежний бік. Наша зовнішня торгівля того року вперше продемонструвала від’ємний результат у $1,9 млрд.

 

На щастя, продаж однієї «Криворіжсталі» з головою перекривав торговельний дефіцит по валюті. Та процес, як-то кажуть, уже йшов на повну. Щороку дефіцит зростав приблизно на $5 млрд, але в країні з успіхом продавали іноземцям комерційні банки, й через них заводили валютні позики. Під фанфари в пресі проходили повідомлення щодо IPO – продажу нашої приватної власності на закордонних біржах. Теж джерело валюти.

 

Таке у світі вже бувало. До 1994 року економіка Мексики стрімко розвивалась, у країну йшов шалений потік грошей. Економісти навіть розпочали дискусію: чи можна підняти слаборозвинену країну до рівня індустріальних чи навіть пост­індустріальних. Аж одного дня бухгалтерські калькулятори видали результат, що сплата по запозичених в економіку кредитах перевищуватиме результати діяльності. Й тоді інвестори в паніці почали вилучати свої гроші з Мексики.

 

Цього року ми дізналися, що до державного боргу України у $14,5 млрд треба додати борг наших підприємств у $85 млрд. Сумарно це більше половини вітчизняного ВВП за останніми валютними курсами. Навіть коли при­пустити, що всі ці борги ми взяли під мінімальні 7–8% річних, то тепер щороку за них необхідно сплачувати $7–8 млрд одних лише відсотків!!! А торговельний баланс, як ви пам’ятаєте, і так у мінусі.

 

Звідси логічно зробити перший висновок: світова криза вибухнула дуже вдало для наших керівників уряду та банкірів, бо надає можливість їм приховати реальний професійний рівень.

 

 

Друга за популярністю теза: в усьо­му винна Росія, бо вона піднімає ціну на газ, у зв’язку з чим ми все більше валюти мусимо віддавати за його оплату.

 

Знову-таки, офіційна статистика свідчить, що 2004 року дефіцит торгівлі з Росією становив $6 млрд не на нашу користь. Тобто ми змушені були покривати цю різницю за рахунок успішнішої торгівлі з Африкою, Азією, Європою та Америкою.

 

Якщо взяти на віру тезу про дорогий газ, то в балансі торгівлі з Росією від’ємне сальдо мало б різко зрости. Однак, за статистикою, щороку ми потроху покращували результати нашої торгівлі з росіянами й скоротили розрив до $3,5 млрд станом на жовтень 2008 року.

 

Якщо ж увести до розрахунків ще одного постачальника газу – Туркменистан, тоді можна по­бачити, що за останні п’ять років ми більше купували в цієї країни, ніж продавали їй. Сьогодні від’єм­не сальдо торгівлі перевищило $4,1 млрд. Звісно, тут є складова газу. Однак варто зауважити, що такий результат почав розвиватися задовго до підвищення цін на азійський газ. Не врятував ситуації навіть перехід на прямі розрахунки за паливо замість бартеру, що збільшило наш експорт до цієї країни в 10 разів лише за три роки. В цілому складова газу не перевищує десятої частини наших проблем у торговельному балансі. Собака заритий зовсім в іншому місці.

 

Як неодноразово писав Тиждень – ми перетворилися на сировинний придаток світу. Більшість готових і працемістких товарів, машин та устаткування давно не виробляють в Україні. Тому з 2005-го імпорт зростав випереджувальними темпами. Причина проста – в країну пішли іноземні інвестиції, які сприяли зростанню зарплат, до того ж, почали масово видавати споживчі кредити.

 

Третя причина якраз і мала пояснити, чому шалено зростав імпорт. Як з’ясувалося, банки влаштували кредитну лихоманку. Ще кілька років тому отримати кредит було не так-то просто: зібрати купу довідок про доходи, знайти поручників, оформити заставу, сплатити завдаток. Із минулого року споживчі кредити видавали без будь-яких довідок про доходи, завдатків та застав. До того ж, стрімко падали відсотки по кредитах, тоді як зарплати підвищувалися.

 

За останні три з половиною роки кредити фізичним особам зросли майже в 15 разів і у вересні сягнули 207 млрд грн. Проте поза увагою залишається той факт, що надані громадянам кредити сумарно дорівнюють покладеним у банки депозитам.

 

Фактично ми можемо говорити, що завдяки кредитній політиці останніх років громадяни кредитували самі себе, тоді як кредити для підприємств формувалися за рахунок інших джерел. Наприклад, депозити юросіб у вересні сягали 134 млрд грн, а їх заборгованість – 366 млрд грн. Дефіцит фінансування економіки в 200 млрд грн треба було з чогось закривати. Подальше її зростання важко уявити, якщо не вирішити цього питання. Хіба що за рахунок зовнішніх запозичень.

 

Крім того, не всі кредити, надані людям, ішли на забезпечення імпорту. Сумарно в третьому кварталі 2008 року тільки іпотечні кредити досягли 80 млрд грн. А це вже інвестиції в реальний сектор вітчизняної економіки. Проблема полягає хіба в тому, що 70% цих кредитів зафіксовані в іноземній валюті.

 

 

Безглуздо заперечувати, що світова економічна криза, підвищення ціни газу чи зростання споживчих кредитів зовсім не вплинули на вітчизняну економіку та фінанси. Куди важливіше чітко вирахувати, як саме ці впливи на ній позначилися, що тепер залежить від нас, а що – від світу.

 

Наприклад, доходи від експорту зросли б, якби він був диверсифікований. Сьогодні ж більшість експортних надходжень забезпечує дуже вузька товарна група: чорні метали, руда, локомотиви, зерно, соняшник та аміачні добрива. На такому асортименті далеко не заїдеш. В умовах падіння світових цін на сировину нам нічим підтримати експорт.

 

Більше того, ми навіть не можемо відмовитися від значної частини імпорту тому, що такі товари не виробляють в Україні в достатньому обсязі. Наприклад, це стосується м’яса, фармацевтичної продукції, косметики та парфумів, полімерних матеріалів, транспорту, машинобудування, побутової техніки, одягу та взуття.

 

На початку незалежності в Україні у 5–10 разів більше виробляли холодильників, прасок, телевізорів, тканин, меблів. Лише взуття ми робили 115 млн пар – по дві на кожного українця, а тепер – одну на двох. А такі речі, як український верстат – взагалі екзотика. За місяць їх виробляють не більше 20–30 штук. Важко збагнути, чи достатньо цього для тисяч великих та маленьких українських підприємств? Проте без ­такого обладнання годі роз­­раховувати на зростання виробництва.

 

Звідси напрошується досить простий висновок: економічна ситуація в країні покращиться тоді, коли уряд сконцентрується на диверсифікації вітчизнянорго виробництва. Перестане підтримувати винятково будівельників та металургів, а за­безпечить за допомогою податкової та кредитної політики повноцінний розвиток усієї економіки. Особливо це стосується організації масового виробництва вітчизняних побутових товарів, одягу, взуття та продуктів харчування. Тільки так ми зможемо одночасно суттєво зменшити власний імпорт та розширити експорт, що зробить економіку стійкішою до зовнішніх коливань.

 

 

Економічна аксіома – уряд та центральний банк мають забезпечити стабільність цін та повну зайнятість населення. Ні першого, ні другого ми сьогодні не маємо.

 

Проблема навіть не в тому, що інфляція стала занадто високою, а в тому, що її не можна передбачити й провести відповідні розрахунки на початку виробничого циклу. Тож підприємства мусять або миритися зі зменшенням купівельної спроможності обігових коштів, або ж закладати завищені націнки на кінцеву продукцію. Причому якщо в торгівлі це зробити досить легко, то в реальному секторі виробництва діють певні обмеження. Нашу продукцію не можуть продавати на внутрішніх ринках дорожче, ніж аналогічний імпорт, її ніхто не купить.

 

Додайте до цього диспропорцію у зайнятості та розвитку регіонів. Наприклад, в останні роки зарплати підвищувалися переважно у великих промислових регіонах Сходу та Центру, тоді як безробіття зростало на Заході України. «Західняки» стали основними найманцями на будівельних майданчиках не лише Києва, а й багатьох столиць Європи.

 

Сьогодні, коли цей сектор економіки зупинився, вони опинились у ситуації, коли їм взагалі ніде шукати роботу, навіть за кордоном.

 

Найлегше впливати на ситуацію за рахунок знецінення або зміцнення гривні. На початку року НБУ та уряд замість того, щоб обмежити імпорт, через який ми завозили світову інфляцію, зміцнював гривню. Це тимчасово стримало ціни на імпорт. Проте коли світові ринки розвернулися в іншому напрямку, НБУ залишився без достатньої кількості ресурсів, щоб утримати гривню від падіння.

 

Як наслідок ми отримуємо у позитив покращення експортних можливостей для кількох галузей вітчизняної економіки, а отже, ли­ше невеликого зростання зайнятості. Надлишок робочої сили буде змушений шукати роботу на ринках в інших країнах, які теж падають. Добре, що тепер 400–500 баксів – в Україні знову гроші.