Операція «Ерґенекон»

 

 

Туреччині 2009 рік приніс нову хвилю арештів у справі підпільної націоналістичної організації «Ерґенекон». Два полковники, два лейтенанти, кілька ­генералів у відставці та ще близько 40 осіб на початку січня приєдналися до 86 підозрюваних, які вже перебували за ґратами. Також поліція знайшла неподалік Анкари амуніцію та гранати, які начебто належали зловмисникам.

 

Суд над «Ерґенеконом» дехто в Туреччині вважає «подією століття», яка проллє світло на «турецьку глибоку державу» та поверне країну до «справжньої демократії». Але для багатьох турків цей суд є радше «трилером à la Turca», що інтригує не менше за «Код да Вінчі» Дена Брауна.

 

Операція «Ерґенекон» почалася з 27 «застарілих» ручних гранат, виявлених у червні 2007 року в давньому стамбульському будинку, який належав військовому у відставці. З часом розслідування цього інциденту ширшало й трансформувалося в операцію зі знищення «терористичної організації «Ерґенекон», яку підозрювали в підготов­­­ці військового перевороту проти уряду.

 

Внаслідок операції, що її проводили в сім етапів, було затримано до 200 осіб. З-поміж підозрюваних колишній командир жандармерії генерал Шенер Уруйґур, генерал у відставці Велі Кучук, лідер лівона­ціоналістичної Робітничої партії Доґу Перінчек, видавець лівонаціоналістичної газети Cumhuriyet Ільхан Сельджук та колишній ректор Стамбульського університету Кемаль Алемдароґлу.

 

Серед затриманих також багато колишніх урядовців, які належали до організацій, пов’язаних із ультранаціоналістичними «Національними силами» (назва добровільних загонів – учасників турецької війни за незалежність на початку 1920-х). У майже 2500-сторінково­­му звинувачувальному акті йдеться про те, що банда називала себе «глибокою державою», тобто вбудованою в державні структури організацією, яка вела незаконну діяльність.

 

Банду звинувачують у тому, що її члени просочилися в державні ­органи, армію, мас-медіа, політику, університети, терористичні групи та мафію. «Ерґенекон» хотів використати релігійних фундаменталістів або лівацькі терористичні угруповання, щоб організувати теракти й убивства громадських діячів та посіяти таким чином у країні хаос. Обвинувачення також стверджує, що «Ерґенекон» отримував гроші від мафії, контрабанди наркотиків, незаконного продажу державної землі та відмивання грошей за посередництва фіктивних компаній.

 

Вважають, банда стояла за вбивством журналіста вірменського походження Гранта Дінка та планувала вбити Нобелівського лауреата письменника Орхана Памука.

 

 

Уперше про «банду «Ерґенекон» написав іще у 2002 році журналіст загальнонаціональної газети Hurriyet Сайґі Озтюрк. Тоді під час обшуку в будинку Тункая Ґюнея, якого затримали у зв’язку з шахрайством ­­на продажу автомобілів, знайшли шість мішків «документів підвищеної секретності». Озтюрк уважав, що сформований Партією справедливості та розвитку (АКР) уряд політизував цей випадок та перетворив його на реваншистську кампанію проти своїх опонентів.

І хоча журналіст погоджується, що серед 86 осіб, яких зараз утримують у в’язниці підвищеної безпеки Силіврі у справі «банди Ерґенекон», є «багато кримінальних елементів», він упевнений – юридичні процедури не дадуть нічого конкретного. «Якщо розглядати людей, котрі чекають на суд у цій спра­ві, більшість із них не мають нічого спільного, окрім того, що вони є опонентами уряду та відомими патріотичними діячами», – каже він.

 

Справа «Ерґенекона» ґрунтується переважно на «секретних ­документах», знайдених у будинку Тункая Ґюнея. Сам Ґюней тим часом таємно залишив Туреччину та оселився в Канаді, де начебто прийняв юдаїзм і став рабином. Підозрюють, що він працює на американське ЦРУ, ізраїльський Моссад і турецьку службу безпеки МІТ. У телефонних інтерв’ю він заперечує ці звинувачення. Ґюней каже, що якби він працював на всі ці розвідки, то мав би отримати Нобелівську премію зі шпигунства. Він також підтвердив, що є гомосексуалістом.

 

 

Критики процесу зауважують, що звинувачення ґрунтуються на свід­ченнях Ґюнея та доказах, знайдених у нього вдома, а самому Ґюнеєві – який не є ані підозрюваним, ані свідком у справі «Ерґенекона» – не можна довіряти. А отже, вся справа сфабрикована в АКР. Це твердження начебто підтверджує й те, що слідство пожвавилося, коли до Конституційного суду надійшов позов про закриття партії. Операція не обмежилася відставними війсь­ковими чи ультранаціоналістами та зачепила відомих опонентів АКР. Прем’єр-міністр Таїп Ердоґан раніше казав, що спроба закрити правлячу партію була відповіддю на намагання уряду довести операцію «Ерґенекон» до кінця.

 

Проте Шаміль Таяр у проурядовій газеті Star відкидає всі звинувачення в тому, ніби АКР у такий спосіб намагається взяти реванш за спробу закрити партію у серпні. Натомість він наполягає, що ці закиди спрямовані на те, аби применшити важливість цієї «події століття», яка може привести Туреччину до «пов­ної демократії».

 

А от Окай Ґоненсін, провідний ліберальний аналітик із газети Radikal, вважає, що хоч заарештовані й не мають багато спільного та дотримуються різних політичних поглядів, доведеним фактом є те, що ті, хто називає себе лівими, націоналістами або навіть комуністами, погоджуються: оскільки люди завжди підтримують релігійну відсталість, Туреччина в небезпеці, а цієї небезпеки слід уникнути військовим втручанням.

 

На думку Ґоненсіна, «Ерґенекон» був лише однією з організацій, створених, щоб урятувати Туреччину від «зрадників», «сепаратистів та їхніх поплічників» і «релігійної відсталості». Він каже, що якби процес міг тривати без політичного впливу, а суд був достатньо сміливим, щоб «дійти до того, до чого він має дійти», то турецька демократія могла б нарешті звільнитися від «цієї аномалії» та стати справжньою демократією. «Щоб припинити період військового втручання, політичних убивств, страху народу та світу, ця справа життєво доконечна… Іспанія, Італія та Греція пережили подібні процеси, й вони спромоглися покласти край схожим періодам. Туреччині це теж має вдатися», – каже він.

 

Однак колишній президент країни Сулейман Демірель каже, що йому все ще не зрозуміло, що ж таке «Ерґенекон»: «Справа в суді. Суд ухвалить рішення і скаже, чи є в Туреччині держава та «глибока держава», чи просто одна єдина держава. Зачекайте на вирок!» Скільки ще треба чекати, ніхто сказати не може. У звинувачувальному акті згадано десятки злочинів, а число обвинувачених може навіть зрости. Оптимісти вважають, що процес закінчиться за рік-два, песимісти – що він може розтягнутися й на 10 років. Якщо підозрюваних визнають винними, їм загрожують терміни ув’язнення від одного до 500 років.