Розчарування та оптимізм

Слава Богу, книжкова прем’єра для України перестала бути подією. Якби не дві обставини: по-перше, професор Рим­­ського університету La S­pien­­za, по-друге, дочка видатної української поетеси Ліни Костенко.

 

 

– Коли писалися ці речі, була певність, що суспільство матиме волю до буття, адже незалежність стала грандіозним політичним, культурним, і насамперед, духовним фактором зміни параметрів суспільства. Здавалося, що ніяка зовнішня перешкода не зможе стати на шляху його відродження. Власне, виявилося, що перешкода була перш за все внутрішня: неготовність до таких кардинальних змін. Зараз я маю відчуття, з одного боку, гіркого розчарування, а з другого – твердого і жорсткого оптимізму. Вірю, що суспільство зупиниться на краю прірви і вибере життя.

 

 

– Ні. Будь-яка цифра – чи дев’ять місяців, чи сорок років – це самовтіха, бо ми ж говоримо про оволодіння Україною демократичними формами мислення, про по­будову демократичних інституцій, тобто про рух країни до цивілізованого світу. Тут не можна оперува­­ти довільними цифрами, оскільки йдеть­­ся про Європу як про цивілізацію, що вимірюється тисячоліттями, від Давньої Греції та Риму. Поняття свободи особистості, понятя закону як основи суспільного і політичного життя, поняття плюралізму, багатокультурності, – це все дуже складні змісти, які сформували культурну історію Європи. Ця історія потребує вивчення, капілярного освоєння, метаболізації на рівні суспільства, а не лише з боку вузького кола еліти.

 

 

– У кожний історичний період переосмислення власної культури є абсолютно необхідним. Інша річ, що в нас цей процес надзвичайно ускладнений тим, що в радянські часи відбулася вівісекція української культури – з неї було вилучено цілі материки: бароко, модернізм, авангард, тобто ті складові, які пов’я­зували Україну з Європою й були свідченням її приналежності до європейського кола. Радянська інтерпретація була спрямована не лише на ідеологізацію, а на плебеїзацію культури. Виросли цілі покоління, які вважали, що Тичина – це бездарний віршописець, не знаючи, що це – геніальний поет 1920-х років, який, може, одним із перших у Європі написав страшні пророцтва про ХХ століття…

 

 

– Мені б теж хотілося так думати. Але якщо й справді Тичина хотів нам лишити цей шифр абсурду, вже майже не було читача, здатного цей шифр розкодувати. Система вбила інтелектуального читача, замінивши його, за Мєрєжковським, «Грядущим Хамом», який прийшов і сказав: «Мы академиев не кончали». Цьому «читачеві» була чужа не лише українська культура чи будь-яка інша, – йому була чужа й ворожа культура як така, зі своїм критичним мисленням та естетикою. Саме тому і треба зараз розробити новий канон української культури – і не лише з академічним прицілом. Необхідно відтворити європейське підґрунтя української культури. Адже і у XVI ст. і в XVII ст. і у ХІХ ст. українська культура мала європейські орієнтири. Не випадково вона вражає західних славістів – чи то русистів, чи полоністів. Бо тоді в православному моноліті, закритому до європейської еволюції, постала ку­­ль­­тура, яка природно розвивала плюралістичну ментальність. Петро Могила мав високомудру ідею: «Ми повинні латину вивчати, щоби знати, що наші вороги пишуть». Тож цер­ковнослов’ян­ська мова була для культу, а латина – для науки. І це була колосальна інтелектуальна революція. Демократична свідомість існувала і на вжитковому, побутовому, рівні, і на елітарному. Спудеї віршували латиною, і Котляревський згодом перецитовував тих спудеїв. А Сковорода – в ньому ж присутня й антична філософія, і німецька, й італійська. Але якщо Сковороду десятки років вважати засновником російської філософії, а Шевченка – революційним демократом, це і є вівісекція, нищення живого організму культури. Якщо ж поставимо поруч з Шевченком Костомарова, якщо порівняємо його «Книги буття українського народу» з «Книгами народу польського і польського пілігримства» Міцкевича, тоді побачимо, що український романтизм був частиною загальноєвропейського романтизму, і найближчим він був до тих культур, які були загрожені національно: польська та італійська. Саме з цими культурами ми й досі поділяємо болючі питання: «що таке нація?», «що таке держава?» Щойно вийшла в Італії книга Джузеппе Мадзіні про «слов’янське питання», де він посилається на республіканські ідеї Богдана Хмельницького, на польські революції ХІХ ст.

 

 

– А з такого дива, що зараз в Італії повертаються до Мадзіні, до концепцій заснування Італійської держави, і слов’янський компонент виходить на поверхню як абсолютно органічний в ідеї конфедерації європейських народів. Для Мадзіні слов’янські народи, крім Росії, були взірцем для Італії: недержавні народи, чия воля до свободи ставала «будівельним матеріалом» для держави. Скажімо, Мадзіні і Драгоманов говорять однією мовою – це мова не італійська, не українська, а мова європейської культури. В їхніх творах йдеться про конфедерацію вільних європейських націй – прообраз ЄС. Тому українську культуру не можна вивчати у межах її самої чи залучати тільки російський матеріал. Необхідне залучення польського матеріалу, італійського, німецького… Якщо ми порівняємо, наприклад, того ж Драгоманова та початковий євразизм Данілєвського і Лєонтьєва, побачимо фактично основи теорії не європейської, а антиєвропейської Росії. В той час, як українські інтелектуали будували концепцію європейської України. І тому, повертаючись до Орлика, його Конституцію треба трактувати не риторично як ту, що з’явилася на кілька десятиліть раніше американської чи польської. Це, по суті, ще не конституція, це – «соціальний контракт», за Руссо: контракт влади з суспільством. Але створена вона була за два роки до того, як сам Руссо народився. Отже, в українському суспільстві в ті далекі часи були вже політики, які мислили в руслі європейської думки, – мова йшла про обмеження влади з боку громадян, про захист найслабших верств населення тощо. І сьогодні йдеться про те, щоб здобутки цієї демократичної культури в українських літературних і політичних текстах стали зрозумілі й відомі загалу.

 

 

– Це не так причина, як результат. Я пам’ятаю ті самі вісімдесяті роки, коли я вже працювала в Інституті літератури: в Київському університеті було принципове розділення між факультетами романо-германсь­кої філології та української. Фактично антизахідна система свідомо поділила Україну і Захід на два некомунікабельні ареали. Україно­знавство – це була ніби індіанська резервація для «гречкосіїв», приречена існувати виключно в межах локальної тематики, відірвана від дисциплін, що вивчали західну науку і культуру. А ці, в свою чергу, по­в’язувалися тільки з російською культурою, навіть на рівні підручників, словників, перекладів. І на цій дискразії постала модель українського літературознавства, оберненого винятково у внутрішні теми й проблеми. Пригадаймо лише літературознавців 1920-х років, наприклад, Зерова – це ж абсолютно різні континенти. Бо коли українською літературою займається людина, яка знає античну культуру, – Україна повертається в Європу. А якщо нею займається той, хто не знає жодної мови і в кращому випадку читав Бєлінського з Добролюбовим, то від української культури лишається ідеологічна потеруха, висипана з російського мішка.

 

 

– Європейська ритуалізація може здатися стихійному слов’я­нинові бюрократичними формальностями, а насправді це є дзеркало обов’язковості, тобто того морального виміру відповідальності, який регулює європейське життя. Коли ти дякуєш, ти підтверджуєш, що знаєш правила. А це означає, ти знаєш і решту правил культури демократичного суспільства, ти з нашого поля, а якщо ні – ти чужий. І тут справа не тільки в угодах та підписах під ними, не в тому «домашньому завданні», яке нібито ми маємо виконати, щоб наблизитися до європейської спільноти. Справа в нашій переконаності в праві на приналежність до цього світу – і в гідності цієї свідомості. Бо Європа постала з виміру свободи. А отже, гідності людської. Почитаймо до­кументи наших гетьманів. Коли вони звертаються до польського короля, вони пишуть: «Я рівний тобі, як ти смів підняти на мене руку?» А звертаючись до російського царя: «Я твій вірний холоп». Тобто, кожна культура диктує свої коди гідності. І гідність не означає задерти ніс і сказати: я кращий за всіх. Як росіяни весь час наголошують, що вони інші, унікальні, кращі за Європу і до всього ж мають якусь туманну вселюдську місію. То не гідність, а насильство над гідністю іншого. А Європа – це імператив поваги до Іншого.

 

 

 

– Це дві зовсім різні форми плебеїзації. Радянська плебеїзація була побудована свідомо впродовж багатьох десятиліть – і експансія її відбувалася за рахунок знищення елітарної культури. Плебеїзація західна є природною нішею суспільного розвитку, адже суспільство – це загалом таке собі колективне охло, яке хоче «хліба й видовищ», і давні римляни це чудово знали. І тільки завдяки силовим зусиллям культури може народитися суспільство громадян. Але в Європі це силове зусилля є. Бо там елітарна культура захищена державно, стоїть на фундаменті стратифікованих традицій. Тобто можна легко собі дозволити бути модерними – і навіть псевдомодерними. Репер не загрожує Вівальді. А в нас знищений один елітарний шар, другий, третій… Власне, коли ми кажемо «простір європейської культури», йдеться про простір елітарної культури. Це не снобізм, а природне самовідчуття Європи. Притому я дуже критично ставлюся до певних аспектів європейської ментальності. Насамперед до європейської «амнезії» щодо нас.

 

 

– Я б сказала гірше. Якщо ви наші, ми пам’ятаємо про вашу трагедію, а коли ви поки що не наші, то розбирайтеся з своїми трагедіями самі, а потім нам розкажете. Але чи тільки європейці винні? Скажімо, ставлення до нашого Голодомору. Євреї змусили рахуватися зі своєю трагедією, вони вибудували систему захисту пам’яті Голокосту. Ставлення до Голокосту є перепусткою в цивілізований світ. Злочин проти євреїв – це геноцид, отже, злочин проти людства. А хто зобов’язаний пам’ятати трагедії людей, які самі не хочуть цих трагедій пам’ятати, які ставлять пам’ятники своїм катам, називають вулиці іменами своїх убивць, ностальгують за Сталіним? Може, їм сподобалася ця катівня? Тобто Європа не так цинічна, як стомлена й занепокоєна. Польща, повертаючись до Європи, провела тяжкий самоаналіз польського антисемітизму – це були для неї страшні струс і стрес. Але визнала – і звільнилась. Росія ж ніколи не стане демократичною країною, поки не переживе катарсису вини. Ще один базовий вимір Європи – це історична пам’ять. І ми наближатимемося до Європи тією мірою, якою будемо неухильно й послідовно відбудовувати етичні вектори історичної пам’яті.