«Тузол» дружби навіки зв’язав Україну і Росію», – так у двох сусідніх країнах жартували над зовсім не смішними часами протистояння навколо острова Коса Тузла у 2003 році. Недавнє рішення Міжнародного суду ООН щодо розподілу Чорного моря між Україною та Румунією не встигло обрости анекдотами. Хоча вони, напевно, ще з’являться. Між тим українським дипломатам у складних переговорах щодо встановлення кордонів часто не до жартів.
«Синдром Купчишина»
Діагноз з такою назвою навряд чи відомий широкому загалу. Про нього, напевно, сьогодні забули й більшість українських дипломатів. Сталося це порівняно далекого 2001 року: директор договірно-правового департаменту МЗС України Олександр Купчишин, звітуючи про переговори із сусідніми державами, одним реченням шокував усіх журналістів: «Демаркація кордону між Україною та Росією не здійснюватиметься».
Для невтаємничених у тонкощі дипломатичної мови пояснюємо: демаркація – це позначення кордону на місцевості за допомогою прикордонних стовпів. Нічого кримінального в такій загальноприйнятій процедурі немає: спершу здійснюється делімітація держкордонів (тобто нанесення відповідних ліній на картах), а потім демаркація. Заява Купчишина пролунала як грім серед ясного неба. Чимало вітчизняних політиків одразу ж звинуватили МЗС у зраді національних інтересів. Згодом міністерству довелося вийти з повторною заявою: демаркацію кордону з Росією неодмінно буде здійснено, а журналісти, мовляв, усе неправильно зрозуміли! Утім, у неофіційних бесідах дипломати зізнавалися: скандал зчинився чималий. У коридорах міністерства ще довго згадували про так званий синдром Купчишина.
Але підозрювати Олександра Михайловича у непрофесійності не слід. Це дипломат із величезним досвідом, він фактично стояв біля джерел творення новітньої зовнішньої політики України. Можливо, у 2001 році дипломат просто обмовився. Можливо, оприлюднив один із імовірних варіантів розвитку переговорів. У будь-якому разі Україна досі наполягає на демаркації кордону з Росією.
Кара гаазька
Ніби за іронією долі, Олександр Купчишин входив до української делегації, яка представляла інтереси нашої держави в Міжнародному суді ООН у Гаазі, що вирішував скандальне питання стосовно делімітації виключних економічних зон та континентального шельфу в Чорному морі. Або ж у перекладі доступнішою мовою – щодо поділу між Україною та Румунією чорноморських просторів з усіма водними і підводними багатствами.
«Україна втратила свою територію» – найпоширеніше звинувачення, що лунало у бік українських дипломатів. При цьому ніхто не прагнув замислитися, що Україна не могла втратити того, що їй не належало. Уявімо ситуацію: офіційний Київ заявляє про те, що все Чорне море має стати виключною економічною зоною України. Туреччина, Болгарія, Грузія, Румунія, Росія подають відповідний позов. Звісно, Україна програє. Цікаво, як тоді коментували би це рішення гаазьких суддів домашні фахівці?
Українські дипломати в неофіційних бесідах зізнаються, що були готові до рішення Міжнародного суду. Річ у тім, що є різні методики нанесення координат для розмежування морських просторів. МЗС України обрало ту, що дозволила б державі отримати якомога більшу площу чорноморських просторів. Фактично українські дипломати діяли за принципом проси більше – отримаєш чесно. Якщо просити одразу чесно, то можна отримати ще менше… У МЗС України і раніше конфіденційно визнавали: невеликий острів Зміїний можуть не взяти до уваги при делімітації моря. Таке вже траплялося в суддівській практиці ООН: Лівія проти Мальти (1985 рік), Катар проти Бахрейну (2001 рік), Нікарагуа проти Гондурасу (2007 рік).
Усі стенограми судових слухань у Гаазі, викладені для вільного ознайомлення в інтернеті, доводять: українська позиція лишалася незмінною вже понад десять років: і під час двадцяти з лишком двосторонніх консультацій із Румунією, і на слуханнях у суді. Можливо, в Україні менше б критикували дипломатів, якби розуміли, що Міжнародний суд ООН відрізняється від вітчизняного районного. Усі 15 (!) гаазьких суддів, які представляли абсолютно різні країни від Мадагаскару до Росії, від Нової Зеландії до Марокко, одноголосно ухвалили рішення у справі «Румунія проти України».
Сусідів не вибирають
Якщо колись у світі знайдеться вчений, який захоче започаткувати нову науку під назвою «кордонологія», то, напевно, він однією з перших напише формулу: тривалість переговірного процесу перебуває у безпосередній залежності від довжини кордонів.
Найкоротші кордони наша держава має зі Словаччиною (98 км), Польщею (542 км) та Угорщиною (137 км). Із першими двома країнами договори про режим держкордону підписано ще 1993 року, з Будапештом – 1995-го. Далі – що довший кордон, то важче було досягти компромісу. З Румунією, із якою ми межуємо на ділянці в 613 км, можливо, проблем і не виникло б, якби не потреба розмежування Чорного моря. Чорноморський чинник у прямому сенсі тягнув переговірні групи двох країн на дно. Утім, у 2003 році Київ і Бухарест все ж таки підписали договір про держкордон.
Довжелезний кордон із Молдовою (1222 км) теж додав головного болю українській дипломатії: договір за ним було ратифіковано ще в 2001 році, однак молдовські опозиціонери тривалий час не могли змиритися з територіальним бартером із Україною. Річ у тім, що Молдова погодилася передати у власність України ділянку автомагістралі Одеса – Рені поблизу села Паланка завдовжки майже 8 км. Київ, своєю чергою, поступився територією в районі села Джурджулешти, де Молдова споруджувала нафтовий термінал. Сьогодні вже мало хто пригадує про давній скандал, хоча на кількох ділянках встановлення демаркаційних знаків досі викликає суперечки.
Нині Україна принципово не врегулювала прикордонні питання лише з двома країнами: Білоруссю (довжина кордону – 1084 км) і Росією (2295 км). Із білорусами, щоправда, все значно простіше. Київ і Мінськ завершили переговори щодо делімітації ще в травні 1997 року, коли й було підписано двосторонній договір. У липні того самого року Верховна Рада України ратифікувала цей документ. Утім, білоруські Національні збори досі цього не зробили. У Мінську вимагають спершу вирішити питання про погашення так званого державного боргу України. Історія цього питання сягає 1992 року: нібито білоруські підприємства перерахували українським кошти за продукцію, яку так і не було поставлено. Раніше оприлюднювали досить пристойну суму боргу в $220 млн. МЗС України наполягає, що це борг суб’єктів господарської діяльності, а не державний. Білоруські дипломати, до речі, визнають, що не можуть документально довести статус України як боржника.
А Тузла й нині там
Восени 2003 року завдяки прем’єр-міністру Вікторові Януковичу в українському лексиконі з’явилося слово «тузлитися». «Тузляться» українські й російські дипломати досі. Якщо сухопутну ділянку кордону (1974 км) країни спромоглися делімітувати п’ять років тому, то з морською проблему досі не вирішено, попри проведення 30 раундів перемовин.
Росіяни виявилися досить непростими переговірниками. Вони дозволяють собі відступатися навіть від тих позицій, які українські дипломати вважали врегульованими. Власне, конфлікт з островом Коса Тузла був пов’язаний із намірами Росії посилити свої позиції: якби дамбу в бік Тузли все ж таки вдалося добудувати, Москва могла б говорити про те, що це не острів, а саме коса, продовження російського Таманського півострова.
Для Росії важлива не сама Тузла, а контроль над Керч-Єнікальським каналом. Українські дипломати наполягають, що він належить тільки Україні, Росія ж прагне перевести його у спільне користування. Але в цьому випадку географія й документи на боці Києва. Українські дипломати посилаються на радянські карти, зокрема й військові, на яких проведені лінії адміністративного кордону між Тузлою і Таманським півостровом, а не між Тузлою і Кримом.
Українські дипломати вже висловили готовність вирішувати питання в Міжнародному суді ООН. Але проблема ось у чому: якщо Румунія та Україна домовилися цивілізовано вирішити питання за допомогою компетентного посередника, то Росія навряд чи на це погодиться. Основна причина – Москва не піде на свідомий програш. У Міжнародному суді ООН (де, до речі, є представник Росії) їй довелося б оперувати фактами, а не шантажем чи маніпуляціями.