«Якщо війни цього століття ведуться за нафту, війни наступного століття точитимуться за… воду!» – саме таку заяву зробив ще далекого 1995 року Ісмаїл Серагелдін, віце-президент Світового банку. Вона облетіла майже всі видання світу і на сьогодні залишається актуальною. Людство зможе прожити без газу, нафти чи вугілля, а ось без води життя неможливе. Три основні причини «водної» кризи – вичерпання джерел питної води, несправедливий доступ до водних джерел і корпоративний контроль над водними запасами. Саме вони разом із кліматичними змінами є головною загрозою виживанню людства.
За даними ЮНЕП (Програма ООН з навколишнього середовища), вже у 2010 р. 60% населення Землі відчуватиме дефіцит питної води. А у 2025-му дві третини населення світу житимуть у регіонах, бідних на воду. Причому такими стануть і регіони, які раніше вважали цілком благополучними. Першими у цьому списку є Сполучені Штати. Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун побоюється, що конкуренція за питну воду може перерости в насильство. Та насправді війни за воду ведуться вже давно.
.jpg)
Імідж – ніщо, спрага – все!
Брак води частково пов’язаний із тим, що водні ресурси розподілені нерівномірно: 700 млн осіб у 43 країнах мають доступ до водних ресурсів, які не задовольняють мінімальних потреб людини. Тільки у Північному Китаї води не вистачає 538 млн осіб. Мінімальна потреба води на добу для людини (не лише для пиття, а й для інших процедур) – 20 л, але 1,1 млрд землян можуть використовувати лише 5 л на добу. Проблему ускладнює те, що кількість населення Землі зростає, а доступ до питної води обмежується.
За останні півстоліття, згідно з підрахунками науковців, вже сталися 37 сутичок між державами за питну воду. Щоправда, за цей час було підписано понад 200 міждержавних угод про використання водних ресурсів. Це й не дивно: 90% населення земної кулі живе в країнах, змушених ділити водні ресурси із сусідами. Ізраїль, Йорданія та Палестина, наприклад, залежать від річки Йордан. Зараз її основний стік контролюють ізраїльтяни, які обмежили відбір палестинцями води з цієї річки. У 2006 році тоді ще міністр внутрішніх справ Великої Британії Джон Рейд назвав воду однією з ключових складових арабсько-ізраїльського конфлікту. Глобальне потепління може призвести до зменшення водних ресурсів Йордану і, відповідно, загострення конфлікту в регіоні.
Плани Туреччини збудувати дамбу на річці Євфрат ледь не стали причиною війни із Сирією у 1998 році. Зараз Сирія звинувачує Туреччину в свідомих маніпуляціях з водними ресурсами, адже спроби останньої звести греблі на річках Тигр і Євфрат можуть призвести до зневоднення Сирії та Іраку. За оцінками американських аналітиків, незабаром може виникнути й серйозний конфлікт між Єгиптом, Ефіопією та Суданом за використання вод Нілу. Вони припускають, що країни не дотримуватимуться домовленостей про пропорційне використання водних ресурсів, і це може породити воєнний конфлікт.
Води річки Брахмапутра вже були каменем спотикання між Індією та Китаєм. Ситуація знову загострилася, коли китайці запропонували спрямувати річку в інше русло. В Африці Ангола, Ботсвана і Намібія сперечаються щодо водного басейну річки Окаванго. Конфлікт набирає обертів, оскільки Намібія заявила про плани будувати 300-кілометровий акведук, що може спустошити дельту річки.
Понад рік тому з’явилися перші ознаки майбутньої війни за воду в Центральній Азії. На саміті Шанхайської організації співробітництва президент Узбекистану Іслам Карімов звинуватив деякі країни регіону в тому, що вони занадто захоплюються будівництвом гідроелектростанцій (ГЕС) на прикордонних річках, і заявив про необхідність «розумного використання водноенергетичних ресурсів у регіоні Центральної Азії». Карімов мав на увазі Таджикистан, який виношує плани будівництва серії ГЕС на річках Вахш і Пяндж, що утворюють при злитті головну річку Центральної Азії Амудар’ю, а також на річці Зеравшан – притоці Амудар’ї.
Зрештою Таджикистан розірвав угоду з російською компанією «РУСАЛ» про будівництво Рогунської ГЕС у долині річки Вахш. Офіційною причиною розриву назвали небажання «РУСАЛа» добудувати греблю на 40–50 м. Голова стратегічного центру при президенті Таджикистану Сайфулло Сафаров прямо заявив, що «РУСАЛ» діяв за вказівкою ззовні, а саме «під впливом Узбекистану хотів до мінімуму звести ефективність Рогунської ГЕС». Збільшивши висоту греблі Рогунської ГЕС, Таджикистан отримує можливість накопичувати у водосховищі додатково близько трьох кубічних кілометрів води, що приблизно дорівнює середньому стоку річки Вахш за 50 днів. Залишити ж зрошувані землі нижче за течією без води хоча б на три дні – означає знищити врожай стратегічно важливих для Узбекистану культур, насамперед бавовни.
Майбутній фронт – США
Проблеми спільного використання водних ресурсів є і в Північній Америці. Зокрема, зростає занепокоєння навколо майбутнього використання Великих Озер, рівень води в яких безперервно знижується, а сама вода забруднюється. Протести Канади Вашингтон ігнорує. Подібні проблеми назрівають на кордоні між США та Мексикою, де не можуть поділити води Ріо-Гранде.
Вода стала ключовим елементом стратегічної безпеки США. Ерік Петерсон, директор Глобального стратегічного інституту у Вашингтоні, заявив, що СШАмерики мають надати воді найвищий пріоритет у міжнародній політиці. «По-перше, в наших національних інтересах бачити стабільність, безпеку та економічний розвиток у головних регіонах світу, а вода – це найважливіший фактор для всього кола питань», – заявив Петерсон.
Кожна країна залюбки була б «хазяїном» крана, звідки тече вода. Та є лише чотири держави, які можуть стати безперечними постачальниками питної води: Росія, Канада, США і Данія. Вони володіють найбільшими територіями в Арктиці й контролюють арктичні акваторії, де лежать мільйони кубічних кілометрів чистої питної води. У Данії ж є величезний острів, зайнятий льодовиками, – Гренландія.